Прокурор Ряшівського відділу Інституту національної пам’яті Польщі (ІПН) ухвалив рішення про припинення слідства у справі акції «Вісла», у рамках якої українське населення з південно-східних районів Польщі було примусово переселено до її західних регіонів. У офіційному повідомленні йдеться, що рішення про проведення акції «Вісла» стосувалося «військової операції з метою поборення груп ОУН-УПА» і «мало на меті забезпечення безпеки громадян» та «одночасно позбавлення УПА забезпечення та розвідувальної підтримки з боку тих жителів, які співпрацювали з нею». Під час переселення «не застосовували критерій походження», сама депортація відбувалася «гуманним чином», переселенці на новому місці замість «дерев’яних будинків, найчастіше з солом’яними дахами, отримали цегляні будинки, які частково були забезпечені водопроводом і електрикою. Ці будинки були визначені для них попередньо або вони самі їх вибирали, а потім замінювали на кращі». Слідство також не виявило, «аби у процесі ухвалення рішення про переселенську акцію, перевищено повноваження або мало місце зловживання». А тому зроблено висновок, що примусове переселення (у повідомленні назване «евакуацією») начебто мало «не репресивний, а упереджуючий та охоронний характер», а тому «не виявлено підстав стверджувати, що переселення являло собою злочин проти людяності, як і не було комуністичним злочином».
Така позиція ряшівського прокурора ІПН викликає, щонайменше, здивування та обурення. Адже вона суперечить не лише фактам та документальним джерелам, які вже багато років як були оприлюднені як з польського, так і з українського боку, неодноразово висловлюваній раніше позиції науковців, президентів та парламентів Польщі та України, але й навіть позиції самого ІПН. Позаяк у 2021 році у повідомленні на офіційній сторінці у мережі «Фейсбук» до річниці акції «Вісла» ІПН стверджував, що «населення, охоплене акцією «Вісла», мало бути виселене незалежно від політичних поглядів, потенційних зв’язків з підпіллям чи їхньої національної свідомості». Про характер акції щодо українського населення однозначно свідчать і документи. У рішенні Політбюро Польської робітничої партії від 29 березня 1947 року про проведення акції її мета визначалась так: «У рамках репресивної акції щодо українського населення (…) швидкими темпами переселити українців і змішані родини на повернені терени (передусім Півн. Пруссія), не витворюючи суцільних груп і не ближче 100 км від кордону»[i]. У розробленому польськими спецслужбами та затвердженому із незначними змінами проєкті проведення акції її завдання також визначалося однозначно: «остаточне вирішення української проблеми у Польщі». Для досягнення цієї мети передбачалося примусово виселити з польсько-української прикордоння «всіх осіб української національності», тобто «всі групи української національності, з лемками включно, а так само змішані польсько-українські родини»[ii]. Навіть з «тилових» районів Люблінщини підлягали виселенню «у принципі всі українські сім’ї з території цих повітів, незважаючи на міру їх лояльності та партійну приналежність»[iii].
Викликає подив і висновок прокурора про начебто «гуманний характер» акції, до якого дійшли «з накопичених під час слідства документів – наказів, розпоряджень та інструкцій для військових, а також працівників Державної репатріаційної комісії», якими передбачалося надати депортованим «можливість забрати з собою якнайбільше особистого майна (…), пашу, коренеплоди, а також худобу», «допомогу» з боку військових щодо перевезення і пакування майна, харчування у дорозі та виділення ліків і перев’язувальних матеріалів. Адже це все одно, що стверджувати про «гуманний» характер радянської депортації кримських татар у 1944 році на підставі того, що згідно з постановою Державного комітету оборони СРСР про проведення депортації особам, яких примусово виселяли, «дозволялося», мовляв, «взяти з собою особисті речі, одяг, предмети побуту, посуд і продовольство», а на кожен ешелон з депортованими передбачалося виділення «лікаря та двох медсестер з відповідним запасом медикаментів» та забезпечення «щоденного гарячого харчування та окропу», а по прибуттю депортованих мали забезпечити «присадибними ділянками та надати допомогу в будівництві будинків місцевими будматеріалами» та надати позику на будівництво будинків та господарське забезпечення[iv].
Утім документи однозначно спростовують подібні висновки: у звітах польських органів громадської безпеки стверджується, що акція застала «населення, яке підлягає переселенню, непідготовленим. (…) Завдяки добре дотриманій військовій таємниці, населення загалом було дезорієнтоване і до останнього часу працювало на полях»[v]. Польські військові частини оточували села, мешканців повідомляли про негайне переселення та давали їм лише кілька годин для збору речей, після чого їх відправляли на так звані збірні пункти, де спецслужби складали списки «неблагонадійних» (їх або арештовували одразу або виселяли у кількості не більше родини у кожному населеному пункті), а решту вивозили подалі від державного кордону та розселяли групами, що не перевищували 10% місцевого польського населення. Як зазначалося у звітах польських спецслужб, до прикладу, на території Люблінського воєводства «військо, виселяючи населення, турбується лише про те, як справно охопити виселенням якомога більшу кількість осіб, визначену планом», а у багатьох випадках депортовані виїжджають «на Західні землі без харчів, мертвого і частково живого інвентаря, у зв’язку з чим має великі труднощі з облаштуванням на спустошених господарствах Ольштинщини»[vi].
«Гуманне» поводження з депортованими з боку військових, спецслужб та відповідальних за проведення акції установ призвело до того, що кілька сотень осіб до місць призначення просто не доїхали, бо загинули у дорозі. Повертатись додому виселенцям було заборонено, а ті, хто намагався це зробити, або ж з якихось причин залишалися на місці, мали бути виявлені та «негайно виселені й під конвоєм передані у найближчі пункти завантаження»[vii]; згодом було видано ще більш суворий наказ – «всіх українців, які були виселені та незаконно повертаються, заарештовувати й передавати відділенням та Управлінням громадської безпеки», які «скеровуватимуть цих осіб у табір праці в Явожно»[viii]. У цьому таборі загинули та померли внаслідок тортур та хвороб щонайменше 162 особи[ix].
Матеріальне становище депортованих у місцях, куди їх було виселено, командувач оперативної групи «Вісла» Стефан Моссор характеризував як важке[x]. Навіть через майже десятиліття після проведення акції МВС комуністичної Польщі у одному з повідомлень наголошувало, що «поселення українського населення на Возз’єднаних землях відбувалось у період, коли кращі господарства вже було розділено. Часто селили кілька родин в одному господарстві (…) та у найгірших господарствах, де бракувало господарських будівель або вони були ушкоджені. Внаслідок такого розселення ситуація українського населення досить важка, напр. в Ольштинському воєводстві із 10 462 українських господарств більш ніж 3000 вимагають капітального ремонту, а 850 взагалі непридатні для використання і вимагають негайної заміни. (…) Наприклад, у багатьох населених пунктах (…) часто кілька українських родин живе в одному невеликому будинку. Досить часто буває так, що селянська родина, яка складається з 6-10 осіб, живе в одній кімнаті, і то інколи на поверсі». У підсумку визнавалося, що акція «Вісла» мала характер «колективної відповідальності усієї частини населення (…), що виявилось у масових репресіях (примусове переселення)»[xi].
Викликає здивування не лише те, що прокурор Ряшівського відділу ІПН, ймовірно, не приділив належної уваги або ж узагалі проігнорував вищезазначені факти та докази, але й те, що ключові тези повідомлення про закриття справи майже дослівно збігаються з твердженнями одіозної польської дослідниці Еви Сємашко про те, що, мовляв, «переселення було неуникненним, відбувалося в гуманних умовах, а українців переселяли на землі з вищим цивілізаційним рівнем розвитку»[xii]. А спроба у такий спосіб «виправдати» дії влади комуністичної Польщі по відношенню до громадян останньої мало чим відрізняється від спроб російських пропагандистів від історії «виправдати» репресії радянського тоталітарного режиму, насамперед, масові депортації цілих груп населення, включаючи кримських татар та поляків. Тому можна припустити, що такі висновки прокурора мають небагато спільного із проведенням всебічного, об’єктивного та незалежного розслідування, а викликані радше причинами, що мають політичний характер.
Разом з тим слід наголосити, що докази однозначно вказують на те, що за своїм характером акція «Вісла» мала примусовий характер (відбувалася всупереч волі самого населення та із застосуванням військових підрозділів), стосувалася, за поодинокими винятками, переміщення груп населення за національною ознакою (етнічні українці чи члени змішаних польсько-українських сімей) з районів, у яких таке населення на той момент переживало на законних підставах, а також проводилась за відсутності підстав, які допускаються міжнародним правом. Тобто була депортацією або примусовим переміщенням населення. До поміщених до концентраційного табору у Явожно осіб застосовувались тортури та катування, а заборона депортованим повертатись до рідних місць під загрозою повторної депортації або поміщення до цього ж концентраційного табору, була переслідуванням групи, яка підлягає ідентифікації, з національних мотивів у зв’язку з проведенням депортації та примусового переміщення цієї групи. Усе це згідно з нормами міжнародного права – ознаки злочину проти людяності.
Якщо ж взяти до уваги інший висновок ряшівського прокурора ІПН про те, що метою акції «Вісла» було начебто саме «проведення військової операції з метою поборення груп ОУН-УПА», то тим самим прокурор де факто визнав існування на території Польщі внутрішнього збройного конфлікту між урядом та організованими структурами українського підпілля, які мали всі ознаки комбатантів. А отже ухвалення органами політичного та військового керівництва комуністичної Польщі рішень про переміщення цивільного населення з причин, пов’язаних із таким конфліктом, за відсутності як нагальних потреб військового часу (станом на весну 1947 року активні збройні дії підпілля ОУН та УПА на території Польщі загалом припинились), так і міркувань безпеки відповідного цивільного населення (а навіть документи польських спецслужб свідчать, що на той момент присутність залишків структур ОУН та УПА на цих територіях загалом не становила загрози не лише усьому українському населенню, яке було депортовано, але й навіть польському населенню відповідних територій), згідно з нормами міжнародного права мала ознаки воєнного злочину.
Історико-юридична позиція Центру досліджень визвольного руху
[i] Protokol Nr posiedzenia Biura Polityczniego Komitetu Centralnego Polskiej Partii Robotniczej od 29.03.1947 // Akcija „Wisla” 1947. Dokumenty i materialy / Wstep, wybor i opracowanie dokumentow E. Misylo. – Warszawa: Archiwum Ukrainskie & Management Academy Group, 2013. – S. 260.
[ii] Projekt organizacji akcji specjalnej „Wschód” // Polska i Ukraina w latach trzydziestych – czterdziestych XX wieku. Nieznane dokumenty z archiwów służb specjalnych. Tom 5.: Akcja „WISŁA”. 1947 – Warszawa – Kijow, 2006. – S. 66–71; G. Motyka. Akcja „WISŁA” 47. Komunistyczna czystka etniczna. – Wydawnictwo Literackie Sp. z.o.o., 2023. – S. 42–43. Слід, однак, зауважити, що у районі Сянока план передбачав повне виселення усього населення, включаючи «польське цивільне населення».
[iii] 1 sierpnia 1947, Warszawa. Instrukcja Państwowej Komisji Bezpieczeństwa dla dowódców OW 5 i 7 // Polska i Ukraina w latach trzydziestych – czterdziestych XX wieku. Nieznane dokumenty z archiwów służb specjalnych. Tom 5.: Akcja „WISŁA”. 1947 – Warszawa – Kijow, 2006. – S. 686–687.
[iv] Постанова Державного комітету оборони СРСР від 11.05.1944 № ГКО-5859сс «Про кримських татар».
[v] Po 29 kwietnia 1947, b.m.w. Informacja organów bezpieczeństwa publicznego o sytuacji w terenie // Akcija „Wisla” 1947. Dokumenty i materialy / Wstep, wybor i opracowanie dokumentow E. Misylo. – Warszawa: Archiwum Ukrainskie & Management Academy Group, 2013. – S. 144–147.
[vi] Po lipcu 1947, b.m.w. Informacja dotycząca akcji osiedleńczo-przesiedleńczej prowadzonej w województwie lubelskim // Polska i Ukraina w latach trzydziestych – czterdziestych XX wieku. Nieznane dokumenty z archiwów służb specjalnych. Tom 5.: Akcja „WISŁA”. 1947 – Warszawa – Kijow, 2006. – S. 668–671.
[vii] 6 lipca 1947, b.m.w. Rozkaz Nr 6 dowódcy GO „Wisła” gen. Stefana Mossora dotyczący utworzenia grup kontrolnych // Polska i Ukraina w latach trzydziestych – czterdziestych XX wieku. Nieznane dokumenty z archiwów służb specjalnych. Tom 5.: Akcja „WISŁA”. 1947 – Warszawa – Kijow, 2006. – S. 536–537;
[viii] 16 lipca 1947, b.m.w. Rozkaz Nr 010 gen. Stefana Mossora dotyczący przeciwdziałania wypadkom powrotu Ukraińców po przesiedleniu // Polska i Ukraina w latach trzydziestych – czterdziestych XX wieku. Nieznane dokumenty z archiwów służb specjalnych. Tom 5.: Akcja „WISŁA”. 1947 – Warszawa – Kijow, 2006. – S. 586–587.
[ix] Ґ. Мотика. Від Волинської різанини до Операції „Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр. Авторизований пер. з пол. А. Павлишина, післямова д.і.н. І. Ільюшина. – Київ: Дух і Літера, 2013. – С. 266–267;
[x] 25 lipca 1947, Rzeszów. Sprawozdanie Dowództwa GO „Wisła” z działań Grupy// Polska i Ukraina w latach trzydziestych – czterdziestych XX wieku. Nieznane dokumenty z archiwów służb specjalnych. Tom 5.: Akcja „WISŁA”. 1947 – Warszawa – Kijow, 2006. – S. 630–631.
[xi] Maj 1956, Warszawa. Notatka informacyjna MSW w sprawie ludności ukraińskiej w Polsce // Polska i Ukraina w latach trzydziestych – czterdziestych XX wieku. Nieznane dokumenty z archiwów służb specjalnych. Tom 5.: Akcja „WISŁA”. 1947 – Warszawa – Kijow, 2006. – S. 754–757, 762–763.
[xii] E. Siemaszko, Upowska rewolta, „Nasz Dziennik”, 27/28 kwietnia 2002 // Цит. за: Polska i Ukraina w latach trzydziestych – czterdziestych XX wieku. Nieznane dokumenty z archiwów służb specjalnych. Tom 5.: Akcja „WISŁA”. 1947 – Warszawa – Kijow, 2006. – S. 25–27.
