Передруковується з дозволу редакції «Україна Модерна» 

Автор – Олеся Ісаюк

Вступні зауваження

Концентраційний табір Аушвіц поблизу містечка Освенцім у польській Сілезії на етапі планування і створення передусім мав бути місцем ув’язнення і знищення членів антинацистського польського підпілля, яке саме набирало розмаху, а також єврейської спільноти Польщі. Пізніше, у 1942-1943 рр., Аушвіц став місцем свідомого масового знищення євреїв з усієї Європи, тому нині справедливо сприймається як одне з центральних місць і символів Голокосту. За цим загальним образом часто губиться те, що серед в’язнів Аушвіцу були представники мало не всіх європейських народів, у тому числі українців.

Українці в Аушвіці були однією з тих національних груп в’язнів, яка не була ані найчисленнішою, ані найвпливовішою. Вочевидь, саме через це  історія українців-в’язнів Аушвіцу досі, за невеликими винятками, залишається “білою плямою”. Водночас ця проблема є багатогранною, включає в себе низку аспектів і пов’язана з кільканадцятьма іншими сюжетами (антинацистське підпілля в Україні, протистояння ОУН(б) та нацистського окупаційного режиму, доля військовополонених-червоноармійців у Третьому Рейху, спротив серед примусових робітників, зокрема, у вигляді втеч з місця роботи тощо). Тема українців у Аушвіці відкриває широкі дослідницькі горизонти. Так, на свого дослідника чекає аналіз внутрішньо неоднорідних спільнот у критичних умовах, проблема стосунків українців з іншими національними групами в’язнів, вивчення трансформації цих стосунків, порівняння їх з контактами на волі та у довоєнний період. Зважаючи на значну кількість жінок серед ув’язнених українців, дослідження потребує також гендерний аспект проблеми. Окремою темою для вивчення може стати участь українців у структурах опору в’язнів. Це лише поверховий огляд напрямків, які можуть розроблятися в межах дослідження загальної проблеми українських бранців концтабору.

Цей же текст пропонує базу для подальших досліджень, оскільки покликаний насамперед розібратися з наступними проблемами: як виокремити українців з загальної маси ув’язнених, чому реєстраційні документи табору не дають однозначної інформації про етнічну приналежність і як їх дешифрувати, які групи в’язнів можна виділити серед українців, як “українськість” в’язнів виражалася в умовах концтабору.

Поняття “українські в’язні Аушвіцу” фактично об’єднує кілька категорій уродженців України. Тема потребує детальнішого студіювання, проте потреби цього тексту вимагають бодай  схематично окреслити, про кого йдеться. Тож нижче наведено короткий перелік, складений у послідовності потрапляння відповідних категорій українців до Аушвіцу:

1. Українські мешканці Закерзоння, а також українці, які після радянської окупації Західної України перебралися в нацистську зону окупації. Усі вони мали досвід проживання у польській державі міжвоєнного періоду. Наскільки усвідомленою у кожному окремому випадку була ідентичність представників цієї категорії саме як членів окремої етнічної спільноти українців — сказати важко, оскільки не залишилося жодних свідчень щодо цього[1]. Хоча, на перший погляд, ці люди не відрізнялися від цивільних вихідців з Центральної та Східної України, є сенс виділити їх у окрему групу. Насамперед ця категорія потребує особливої уваги через різницю досвіду 1920-30-х років, яка виливалася у різницю сприйняття ситуації в таборі та вибору моделей поведінки. Також виокремити цю категорію можна за хронологічною ознакою, адже ув’язнення більшості з них, як свідчать документи, припало на період 1940 — першу половину 1942 років, а вже з початку 1943 року українці родом з Закерзоння практично не трапляються серед в’язнів.

2. Військовополонені Червоної армії, серед яких значна частина була українцями. У цьому контексті йдеться передусім про транспорти осені 1941 року, найбільший з яких налічував за різними підрахунками від 13 до 16 тиc. колишніх солдатів та офіцерів Червоної армії, у тому числі і українського походження, хоча кількість саме українців серед них ще нез’ясована. Досвід перебування у Червоній армії впливав на їхню ідентичність і ставлення до них з боку табірної адміністрації.

3. Члени ОУН (бандерівської), які уперше з’явилися серед в’язнів у липні 1942 року. Після першого бандерівського транспорту, було ще два — у серпні 1942 року та на початку листопада 1943 року. Крім цих транспортів, окремі члени ОУН (б), заарештовані саме за свою партійну приналежність, потрапляли невеликими групами у складі інших транспортів [2].

4. Примусові працівники з України (“остарбайтери”), які постійно потрапляли до Аушвіцу, починаючи з весни-літа 1942 року. Серед них можна знайти представників практично всіх регіонів України та, відповідно, різноманітних моделей і механізмів ототожнення себе з українцями — починаючи від прив’язки до України як географічного пункту і закінчуючи повністю сформованою ідентичністю модерного зразка, де Україна фігурувала як окремий суб’єкт на базі етнокультурної спільноти;

5. Євреї з Закарпаття, які потрапили до Аушвіцу, починаючи з весни 1944 року [3]. У цьому випадку, зрозуміло, не йдеться суто про українську ідентичність. Проте закарпатських євреїв сприймали як частину громади “в’язнів з України”. Певна частина з них, вочевидь, користувалася у побуті українською мовою, адже у списках загиблих та картах в’язнів можна знайти прізвища та імена закарпатських євреїв, транслітеровані німецькою мовою у спосіб, характерний для транслітерації українських імен та прізвищ.

Цей поділ в’язнів на категорії є наслідком потреби дослідника структурувати все різноманіття попередніх досвідів, регіональних походжень, причин потрапляння в Аушвіц, які траплялися серед українських в’язнів концтабору.

Не буде перебільшенням сказати, що українці були однією з найбільш строкатих та внутрішньо розділених груп серед в’язнів Аушвіцу. Це сприяло розчиненню українців серед загалу. Невидимість їм забезпечувала також специфіка системи реєстрації в Аушвіці, яка чітко прив’язувала національність в’язня до його формального громадянства. Виняток робили виключно для євреїв, тоді як представники усіх інших національностей реєструвалися за державною приналежністю. Який вигляд це мало з точки зору в’язнів Аушвіцу українського походження, зафіксував мемуарист-дослідник: “Яке гумористичне видовище склалося, коли наша українська група сімох отримала чотири різні класифікації: двоє наших друзів з Закарпаття отримали “Ч”, троє з терену Галичини позначку “Р”, один отримав номер без позначки, бо його батько жив у Варшаві і користувався нансенівським паспортом, один отримав чорний трикутник з позначкою “R”, бо був з теренів Східньої України. Отже, сім українців мали чотири категорії національної приналежності [4]”.

Як внутрішня різноманітність, так і специфіка системи реєстрації в’язнів ставлять дослідника перед проблемою знайти достатньо надійні шляхи виділення з загальної маси в’язнів саме українців. Взаємне переплетіння обох обставин робить формальні ознаки ненадійними маркерами, особливо, коли йде мова про пограничні регіони або бракує даних про місце народження конкретного в’язня. Якщо щодо українського походження вихідця з сільської місцевості центральноукраїнських чи західноукраїнських областей можна бути достатньо впевненим, то вихідця з промислових регіонів Донбасу чи зі Слобожанщини можна переплутати з росіянином, вихідця з Закерзоння — з поляком, уродженця Полісся чи північної Чернігівщини — з білорусом, особливо, коли бракує інших ознак для верифікації.

Тож дослідник мусить покладатися на маркери ідентичності, опосередковано зафіксовані у обліковій документації концтабору. Під цим розуміється мова щоденного користування, яку можна визначити на підставі характерних деформацій у записі імені та прізвища, які записувалися зі слів самого в’язня, а також приналежність до греко-католицької конфесії (у випадках вихідців з Галичини та Закерзоння). Розглядаючи такі маркери як свідчення української ідентичності в’язня, можна достатньо точно встановити межі та розміри української спільноти Аушвіцу, при всій її внутрішній неоднорідності.

Якщо вести мову про ідентичність, незмінно постане питання про її усвідомленість. Особливо з урахуванням того факту, що у ряді випадків українська етнокультурна ідентичність, як складова суб’єктності української політичної нації, знаходилася у дискримінованому становищі. Цей фактор неминуче проявляється при комплексному опрацюванні джерел до теми, де дослідник зустрічає різні рівні усвідомлення власної етнічної приналежності. Від небажання поступитися ідентичністю як прояв спротиву до висловленого у формулюваннях на зразок “підросійський українець” розуміння того, що національна ідентичність не співпадає з громадянством, а також звичного користування українською мовою як рідною, що зафіксував писар через характерну транслітерацію.

Тож це питання доречно розкласти на три основні підпункти:

— ідентичність як елемент спротиву, у випадку членів ОУН (б). Бандерівці детально зафіксували свій досвід перебування в концтаборі у спогадах, а отже ця тема добре представлена у джерелах.

— шляхи ототожнення себе з українцями у межах тих можливостей, які надавала система реєстрації в’язнів у Аушвіці. Насамперед зазначення, що місце народження знаходиться в Україні або ж використання “змішаних” форм інформування про громадянство (наприклад, “підросійський українець”);

— виокремлення українців за особливостями транслітерації німецькою чи польською мовою українських імен та прізвищ (коли відсутні інші достатньо надійні джерела верифікації). Поява таких деталей була наслідком об’єктивних особливостей вимови.

Може видатися, що в умовах нацистського табору смерті, де уникнення фізичного знищення вже було успіхом, ідентичність була дуже умовним питанням навіть для самих в’язнів. Насправді ж ототожнення себе з тією чи іншою групою, зокрема за національними та етнічними ознаками, відігравало критичну роль при формуванні локальних мереж взаємодопомоги заради фізичного порятунку в’язнів, що й було одним з проявів спротиву табірній адміністрації [5]. Підставою для формування такої мережі могло стати прибуття у одному транспорті, походження з однієї місцевості, фахова солідарність, приналежність до однієї і тієї ж соціальної групи, або ж до політичної партії та низка інших ознак.

Втім, дослідник теми К. Дунін-Вонсович зауважує, що у процесі формування локальних мереж взаємодопомоги і спротиву, що поступово переросли у єдину підпільну мережу, яка охоплювала весь концтабір, велику роль відігравала спільна рідна мова або спільна мова повсякденного спілкування. В умовах конспірації критично важливим було швидке порозуміння таємно від “привілейованих” в’язнів та адміністрації коцтабору [6]. Мова ж є однією з базових ознак приналежності до певної етнокультурної спільноти.

Бруно Беттельхайм [7] — дослідник і колишній в’язень нацистських концтаборів вважає, що принциповою точкою неповернення, моментом психологічного зламу та втрати мотивації до спротиву є підпорядкування в’язня тій системі цінностей, яку йому бажає накинути адміністрація табору, а також прийняття тієї ролі у суспільній структурі, яку для вʼязня призначили ідеологи тоталітарного режиму [8]. Фрустрація, зневіра, відчуття повної втрати контролю над власною долею є наслідками такої переорієнтації [9].

Зворотнім наслідком такої логіки є те, що одним з базових елементів вибудовування достатньо ефективної системи спротиву є збереження можливості приймати рішення, базовані на власних цінностях та інтересах, які випливають з усвідомлення власної ідентичності [10]. Визначення власних інтересів є неможливим без розуміння “ким ти є” [11]. За спостереженнями Віктора Франкла, наявність далекосяжної мети, яка в умовах концтабору здається божевіллям, є одною з умов сильної мотивації вижити та переорієнтації мислення на майбутнє, на противагу звичній тактиці “виживання з дня на день”[12].

Наскільки ця логіка справедлива, досить виразно демонструють численні спостереження випадків, коли ядром груп опору були представники сильно мотивованих середовищ, які окрім бажання просто вижити, мали й інший сенс існування. Наприклад, проводом антинацистського спротиву зазвичай були члени політичних партій та представники професій, для яких характерне сильне відчуття своєї місії у суспільстві — священики, військові, лікарі тощо.

Бруно Беттельхайм наводить приклади груп, які, за його спостереженнями, були особливо успішні у тактиці виживання. До них, наприклад, належать найбільш ініціативні групи серед євреїв, які після війни стали організаторами кібуців, а також групи віруючих: свідки Єгови, католицькі священики тощо [13]. Подібні приклади можна навести також поза згаданими Б. Беттельхаймом групами. Так, організований підпільний спротив у Аушвіці розпочав офіцер польської армії, учасник підпілля Вітольд Пілецький, який ще на початку 1920-х років вийшов у відставку у званні ротмістра. [14]. Цікавим є приклад Равенсбрюку, де лідерками та співорганізаторками спротиву стали військовополонені жінки, зокрема Євгенія Клем, яка була викладачкою Одеського педагогічного інституту.  [15].

До речі, таку кореляцію зауважили також дослідники каральних систем поза межами Європи. Так, Дж. Ховз зауважує, що серед військовослужбовців армії США, які потрапили у в’єтнамський полон та брали участь у системі взаємодопомоги (яка вважається першим етапом формування руху опору) була значна кількість вихідців з родин, де традиційними були професії з високим рівнем соціальної відповідальності (військові, медики, священики) та й самі полонені зазвичай мали вищу або спеціальну освіту [16].

Отже, наявність усвідомленої ідентичності мала величезне значення для успішності спротиву. Однак важливу роль у цьому процесі відігравали люди, здатні згуртувати спільноту в’язнів на базі ідентичності. Як правило, вони усвідомлювали власне місіонерське призначення і були представниками професій, що передбачали “служіння людям”. Відчуття приналежності до спільноти мотивувало до виживання і спонукало до пошуку найменших можливостей для висловлення солідарності і способів підтримання існування. Ідентичність, як це показано в аналізі В. Франкла, могла навіть стати одним з основних факторів виживання.

Джерела та література: проблеми дисбалансу і “сліпих зон”

Розкриття заявленої теми передбачає залучення різноманітних джерел, передусім облікової документації концтабору та спогадів. Облікова документація концтабору Аушвіц включає дуже різнопланові документи: картка в’язня (Haeftlingskarte), куди вносилися основні дані про ув’язненого (ім’я, прізвище, дата і місце народження, причина ув’язнення, опис зовнішності та інше), список завдань (Arbeiteinsatz), велика кількість різного роду списків, наприклад список померлих (Totenbuch), список з трупарні (Leichenhalle), список новоприбулих (Zugangsliste) та низка інших. Стан та повнота збереження кожного типу джерел є різною, порівняльний аналіз записів у різних документах щодо однієї і тієї ж особи неминучий. Наразі основна маса документації Аушвіцу оцифрована та зберігається у базах даних ITS Bad Arolsen та auschwitz.org.

Саме ці списки містять інформацію про віросповідання та місце народження, які у сукупності дозволяють достатньо точно визначити, до якої з національних спільнот належав в’язень. Також у документах зафіксовано імена та прізвища, що дає можливість провести аналіз записів — якщо писар був носієм німецької чи польської мови, часто у записах зі слів україномовних в’язнів траплялися характерні помилки.

При цьому списки, навіть при повній збереженості, не дають інформації щодо того, наскільки усвідомленою була ідентичність у кожному окремому випадку. Таку інформацію містять спогади в’язнів, які вижили. Проте радянські військовополонені залишили обмаль свідчень, оскільки їхні представники переважно загинули. Відносно доступними для дослідження є спогади членів ОУН (б), вихідців з Закерзоння та втікачів-примусових робітників з усіх регіонів України. Втім, і ці свідчення представлені нерівномірно. Якщо члени ОУН (б) в еміграції залишили після себе великий пласт спогадів [17], решта багатотисячної української спільноти “після Аушвіцу” тривалий час знаходилася в умовах тоталітарної цензури та була позбавлена можливості висловити свої свідчення про пережите.

Третьою групою свідчень є спогади, зібрані вже у період Незалежності [19]. Їхні автори переважно концентрувалися на власних переживаннях, ідентифікація залишалася на рівні “свій — чужий”, тобто “кати-нацисти” проти “жертв-в’язнів”, здебільшого без подальшої диференціації.

Тема українців у Аушвіці тривалий час залишалася недослідженою, за винятком загальних згадок у працях, присвячених українському досвіду Другої світової війни загалом, а також темі військовополонених, примусових робітників та ін. Чи не єдиною монографією на цю тему залишається праця М. Марунчака “Українські політичні в’язні у німецьких концентраційних таборах”, видана у 1996 році [20]. Крім неї, є оглядові статті польських дослідників Адама Цири (Adam Cyra) та Томаша Кобилянського (Tomasz Kobylanski [21]). Хронологічно останнім є збірник статей “Концтабір Аушвіц. Український вимір: дослідження, документи, свідчення” [22].

Водночас завдяки широкій представленості теми Аушвіцу у світовій історіографії, при належному опрацюванні джерел, є всі можливості різнобічного розгляду теми українських в’язнів табору. Особливе зацікавлення становлять психологічні зміни, механізми адаптації до ситуації постійної загрози та психологічні підстави опору, що розглянуті у роботах В. Франкла, Б. Беттельхайма, Дж. Герман, А. Глінської, К. Дунін-Вонсовича, Д. Гроссмана та інших [23].

“Бандера групе”: ідентичність як база для спротиву

Прикладом чітко вираженої ідентичності серед усіх категорій в’язнів Аушвіцу родом з України, є представники так званої “Бандера групе”, тобто ув’язнені члени ОУН (б). На українській ідентичності у середовищі бандерівців наголошували (та чи могло бути інакше у випадку членів політичної організації, яка вбачала сенс свого існування у здобутті національної держави?). Проте велике значення у формуванні такого іміджу бандерівців має той факт, що саме члени ОУН (б) залишили великий масив спогадів про своє життя, у тому числі і про ув’язнення у нацистських концтаборах, що робить їх надзвичайно вдячним об’єктом аналізу. Ця група особливо гостро переживала факт “позбавлення імені”. Про це свідчить хоча б те, що члени “Бандера групе”, які відобразили у спогадах період перебування у Аушвіці, приділяли окрему увагу факту об’єктивної неможливості вказати власне походження у облікових документах. Прикладом таких переживань може бути цитата з книги М. Марунчака: “Чи могло бути для українського політичного в’язня чи взагалі національно свідомого українця щось більш понижуюче, як, попавши до німецького концтабору, зносити фізичний терор і носити на своїх грудях чужу національну літеру, що в тому часі неначе мала символізувати його національну приналежність і його патріотичні почування, за які він карався в кацеті” [24]. Бандерівці сприймали бюрократичне невизнання українців як окремої групи не тільки на рівні особистого переживання, а й як чинник згуртування, одну з причин протистояння нацизму, який уособлювала табірна адміністрація. Відчуття “невизнаної ідентичності” стало потужною мотивацією для виживання і спротиву: “…була здетермінованість пережити всі лягери і поневіряння і дожитись вільної і незалежної української держави. Така настанова перекликалась зі словами Лесі Українки: “Жити хочу — геть думи сумні!”… оце “Хочу жити” було головним мотивом для долання труднощів таборового життя” [25].

Усвідомлення того, що ідентичність була однією з причин ув’язнення було сильним стимулом для спротиву, що дозволив гуртувати навколо себе інших українців тільки на підставі українського походження, не надаючи значення, наприклад, регіональним відмінностям чи політичним переконанням. Зокрема, діяльність мережі взаємодопомоги поширювалась на в’язнів-остарбайтерів та військовополонених Червоної армії, українців за походженням [26]. Також представники “Бандера групе” зуміли організувати передачу допомоги для ув’язнених у Біркенау жінок-українок [27], причому ця допомога включала в себе не тільки передачу продуктів харчування, а й імпровізований випуск журналу, призначеного виключно для ув’язнених жінок — “Жіноча недоля” [28].

Одним з найяскравіших прикладів, коли “свою” мережу бандерівці поширили на співвітчизників у принципі, була практика залучення до свого кола хлопчаків-підлітків, як правило, остарбайтерів-втікачів. Така практика була звичною серед політичних в’язнів, які опікувалися малолітніми в’язнями, щоб вберегти їх фізично та захистити від сваволі “привілейованих” в’язнів, які часто ґвалтували підлітків. Втім, у випадку “Бандера групе” добре видно, що йшлося не тільки про порятунок вразливіших в умовах концтабору підлітків, а й про продовження боротьби проти нацистів. Цього разу — у формі оберігання “своєї” молоді в умовах постійної загрози: “Цих молодих людей були сотні і всі вони тужили за рідними сторонами, а тому раділи, коли могли зустріти своїх земляків і з ними поділитися своїми турботами і думками. Бувало, неділями до кожного з нас на кімнату приходили по кілька юнаків, розповідали про своє життя і бажали довідатися щось більше з історії України [29]”. Одним з таких підопічних був Михайло Майборода, родом з Полтавщини, 1929 року народження [30]. Цікаво, що в’язень з ідентичними даними вказаний також у базі даних Бад-Арользена.

Якщо проаналізувати поведінку членів ОУН(б) в Аушвіці у контексті поглядів Б. Беттельхайма, складається враження, що маємо справу з послідовним відтворенням сформованої логіки боротьби, базованої значною мірою на усвідомленні власної ідентичності, що мало вигляд участі у підпільній мережі спротиву як продовження боротьби проти нацистів на волі.

Бандерівці сприймали ув’язнення як черговий етап боротьби проти нацистів за незалежність України. Він, зокрема, передбачав відстоювання власних кордонів і можливості “бути собою” та діяти за власною логікою і на користь власних інтересів. Це проявлялося у вигляді формування кола спілкування, групування співвітчизників, планування заходів порятунку слабших товаришів по нещастю, підпільної молитва тощо.

Відправною точкою у міркуваннях Б. Беттельхайма є збереження можливості приймати  рішення за принципом “чини не те, чого від тебе очікують”, а також формування чіткого внутрішнього причинно-наслідкового зв’язку, який пояснює факт перебування людини у концтаборі, а отже усуває відчуття шоку від самого факту ув’язнення.

Парадоксальним чином такий підхід виявився більш ефективним у справі відстоювання власної ідентичності, ніж пояснення писарям “Ауфнаменбюро”, чому українців слід записувати як окрему національність, що тягло за собою ризик стати жертвою побоїв за порушення “порядку”. Прикладом відстоювання в’язнями власної ідентичності є такий випадок. На Різдво 1945 року група українських політв’язнів приготувала імпровізовану Святу вечерю з “зорганізованих”, тобто принагідно вкрадених, продуктів. Одного з учасників підготовки святкування Степана Петелицького (коли він ніс свіжозварений “борщ” до бараку) перепинив заступник рапортфюрера Кадук, відомий садистськими нахилами [31]. У цей момент обох побачив рапортфюрер Хартсвінг [32], якого здивувала відсутність ідентифікаційної літери на одязі Петелицького. Петелицький відповів, що є українцем, а оскільки такого позначення не передбачено, то їхня група, тобто “Бандера групе”, виклопотала у адміністрації табору право носити “безіменні” вінкелі. Після такого пояснення Хартсвінг власноручно написав на “вінкелі” Петелицького літеру “U” — від Ukrainer, а на зауваження Петелицького, що через це його будуть плутати з угорцями, додав “r”. Відповідно вийшло “Ur” і з цією позначкою Петелицький відбув останні два тижні ув’язнення в Аушвіці.

Попри виражене прагнення підкреслити свою ідентичність, у в’язничних картках членів ОУН(б) найчастіше значиться “колишня Польща” або ж “Чехословаччина” [33]. Пояснюється це тим, що члени ОУН (б), переважно достатньо освічені люди, сприймали формулювання “державна приналежність” за прямим значенням, тобто як підтвердження формального громадянства. Також не виключено, що свою роль зіграла початкова розгубленість (попри тюремний досвід оунівців, реальність Аушвіцу сильно відрізнялася від реальності попередніх місць ув’язнення), а також небажання відразу необачно наражатись на небезпеку через наполегливе відстоювання своєї позиції.

Крім членів ОУН (б), організований спротив вочевидь зуміли сформувати лише колишні військовополонені Червоної армії. Принаймні є підстави робити такі припущення, спираючись на спогади та порівняння з іншими концтаборами, де значну частину в’язнів, задіяних у підпільній мережі спротиву становили військовополонені. Попри те, що у цьому випадку йдеться не суто про українську ідентичність, а насамперед про усвідомлення приналежності до спільноти “своїх” — червоноармійців, слід зазначити, що у документах зафіксовано низку випадків, коли червоноармійці називали себе українцями. Прикладом можуть бути картки ув’язнених Андрія Мельничука [34] з Вінниччини та Олексія Поліщука [35] з Київщини. Такі випадки нерідкісні, відповідно, цілком імовірно, що серед військовополонених було досить багато тих, які чітко ототожнювали себе з українцями.

“Підросійський українець” та “колишня Польща”: парадокси ідентичності українця в Аушвіці

Коли йдеться про решту українських в’язнів Аушвіцу, то в більшості випадків єдиною інформацією, яка може допомогти зрозуміти, ким насправді вважала себе людина, є запис щодо походження у в’язничних документах. Насамперед йдеться про запис у індивідуальній картці в’язня. Попри те, що існували жорсткі правила запису, за якими мав фіксуватись насамперед факт формального громадянства, країна, з якої походить бранець, у цій графі траплялися варіації. Насамперед це пов’язано з тим, що єдиним джерелом інформації для писаря був сам ув’язнений. У випадку неросійських народів Радянського Союзу, у тому числі українців,  це створювало чималі труднощі:

“До Авшвіцу прибували переважно молоді хлопці з села, які ще до того були перелякані тим, що їх привезли до концентраційного табору, де на них кожен випробовував свою палицю від самого моменту вступу в табір. Тож вони всі були загулюкані, знервовані і пригнічені. Їм було годі зібрати свої думки докупи.

Поляк звичайно питав такого заляканого новоприбулого:

— Як називається твій район?

— Я ж казав вам — Гайсинський район, —  той відповідав.

— Добре, — говорив поляк знову, — але як називається те місто, в якому центр району?

— Ну як вам пояснити, — бурмотав заклопотаний українець — це є Гайсинський район…

Так розмова тягнулась би до безкінечності, якби нетерпеливий поляк не бив бідного хлопця кулаком в обличчя за те, що той не вмів сказати: “Гайсин — район, Вінниця —  область [36]”.

Парадоксально, але запис походження малоосвіченої людини, яка, вочевидь, розуміла тільки те, що від неї вимагають повідомити, звідки вона родом, дає набагато більше інформації, ніж запис, зроблений зі слів освіченої людини, яка на питання про “державну приналежність” відповідала чітко: “Радянський Союз”.

Крім стандартних записів “Russe” та “Ud SSR”, у записах трапляються інші означення місця походження, як “колишня Польща”[37], та власної ідентичності, як “українець” [38].  Наприклад, у графі “державна приналежність” Степан Клочко, уродженець с. Гулівка (у джерелі вказано Гулейка) Волинської області, вказав “Україна” [39]. Було б великою помилкою вважати, що це спостереження стосується виключно мешканців Західної України, яких стереотипно сприймають як представників винятково чіткої української ідентичності. Так Олексій Ломака означив себе “російським українцем” [40]. Робітник Степан Плющ назвав себе “українцем з Росії” [41]. В’язень Борис Коробко, родом з Ровеньок Луганської області зазначив, що він “українець” [42], аналогічно вчинили Віктор Лахтєрін зі Сталіно (Донецьк) [43] та Іван Лобода з Дніпропетровщини [44]. У окремих випадках власноручний підпис в’язня на відомостях передачі речей до так званої “ефектенкамери”, де їх, теоретично, мали зберігати до звільнення або смерті в’язня, служить додатковим підтвердженням його українськості, як це було у випадку Федора Залоги [45] та Блакити Івана  [46]. Внаслідок подібних до описаної вище ситуацій у в’язничних картках з’явилося чимало записів, які опосередковано фіксують те, ким себе вважали в’язні.

Ідентичність через мову: що можуть розповісти записи зі слів в’язнів

Додатковим, а в окремих випадках і єдиним способом встановити з якою спільнотою себе пов’язував бранець, є аналіз  написання імені та прізвища у табірних документах. Так через особливості сприйняття української мови писарями — носіями польської та німецької мов у записах залишився характерний спосіб передачі звуків, або ж типові помилки. Тож за цими ознаками на підставі відтворення імені та прізвища у картці в’язня можна відносно надійно ідентифікувати українця. Також достатньо поширеними були випадки, коли незвичні для вуха писаря українські імена записувались у латинізованій формі. Так Андрій Нежера перетворився у Nezera Andreas [47], Михайло Кравців у Krawciw Michael [48] тощо.

Нижче подано характерні особливості транслітерації, які сигналізують про те, що рідна мова в’язня — українська:

— закінчення -ів українських прізвищ прикметникового типу передавалися через -y, -yj, -ii.  На відміну від російських прізвищ прикметникового типу, які у записах закінчуються на -ia,  -ij. Така картина у випадку Дмитра Лісового (Lisowyj Dmytro) [49], Семена Ольшевського (Olschewskyj Semen) [50], Якова Вишневського (Wischnewskyj Jakow) [51], Якова Добровольського (Dobrowolskyj Jakiw) [52].

— голосні -я, -є, -ї передавали як -ija, -ije (російські — ie, -ia; польські — за правилами правопису польської мови щодо жіночих імен, наприклад — Maria, Julia, хоч при точній транслітерації мало б бути — Mariia, Juliia). Така картина спостерігається у низці записів: Корнієнко Іван (Kornijenko Iwan) [53], Піляренко Марія (Pilarenko Marija) [54], Хондусенко Надія (Chondusenko Nadija) [55], Мусієнко Ольга (Musijenko Olga) [56] У деяких випадках, наприклад, Марії Порич (Porytsch Marija) [57] чи двох жінок з однаковим прізвищем — Поліщук Анни і Поліщук Олени, тільки різниця у транслітерації прізвища та — у останньому випадку — також запис імені дає можливість припустити, до якої етнічної спільноти вони належали: Анну записали як Politschuk Anna [58], а Олену — як Poletschuk Jeliena [59].

— голосні звуки “о”, “и” у російській вимові сприймаються польським чи німецьким вухом як, відповідно, “а” та “і”, прикладом чого є різниця записів на зразок Maksymenko[60] i Maksimienko [61]. У першому випадку спостерігаємо запис явно україномовного в’язня, на що вказує “у”, яка передає українське “и” та відсутність пом’якшень. Натомість у другому випадку послідовність “і” та передача вимовленого “е” через “іе” сигналізує про людину, яка, найімовірніше, у побуті послуговувалася російською. Інколи можна зустріти записи, де україномовна людина намагалася розмовляти російською, імовірно, тому, що вважала російську мову мовою офіційного спілкування: Horyntschenko Wasylyj [62]. Хоча не можна виключати, що йдеться про русифікованого українця, але в цьому випадку, вочевидь, на місці “y” фігурвало б “i”, яке зазвичай позначає вимову російського “и“.

Застосування такого методу дозволяє також робити припущення щодо «українськості» мешканців України неукраїнського походження. Характерним є випадок двох євреїв, імовірно, родичів з Київщини, які задовго до війни виїхали з території України і потрапили в Аушвіц з Франції. Прізвища обох зафіксовані у депортаційних листах з Дрансі, які в оцифрованому вигляді доступні у базі даних Міжнародної Пошукової системи у Бад-Арользені. Для запису прізвища одного з них вжито французьку транслітерацію російської мови, інший, вочевидь, вимовляв своє прізвище по-українськи. Так, у першому варіанті було записано Szkliarewskij, у другому — Szklarewsky [63].

Небезпеки ідентичності

Явно виражена приналежність до певної групи могла нести загрозу. Доказом цього може бути доля братів Бандер, які були вбиті наглядачами-поляками у перші тижні перебування в Аушвіці, а також дані про випадки насильства щодо українців з боку поляків та росіян у інших концтаборах [64]. Характерно, що навіть бандерівці, які відрізнялися гарною організацією та мали досвід підпілля, а часто й ув’язнення, маскували власне походження до моменту, поки не ставала зрозумілою внутрішня ситуація у концтаборі. Для уникнення імовірних знущань вони використовували те, що прізвища багатьох з них легко полонізувалися, маскуватись дозволяло також добре знання польської мови.

Наскільки небезпечною могла бути “не та” ідентичність, не тільки етнічна, а й політична, свідчить ситуація Миколи Климишина, описана ним у спогадах [65]. Згідно зі спогадами, відразу після прибуття Миколи Климишина  один з бандерівців, привезених за два тижні до цього, 20 липня 1942 року [66], Борис Вітошинський, попередив, що його розшукують поляки, які “хочуть тебе вбити за Пєрацького [67]”. У цій ситуації Микола Климишин вирішив використати факт перебування у складі похідних груп у Центральній Україні влітку 1941 року і вдавати з себе вихідця з тих місць. Недоліком цього плану було те, що таке прикриття діяло тільки до моменту офіційної реєстрації в’язня в таборі, оскільки у разі підозри дані про особливо важливих політичних в’язнів перевірялися через супровідні документи. Миколу Климишина врятував випадок — попереднього вечора він випадково зустрів аптекаря з Кракова, який його знав зі студентських часів. У ході підготовки до “Варшавського процесу” ОУН поліція змусила цього аптекаря, на ім’я Станіслав Гошковський [68], підписати свідчення начебто Климишин купував у нього лікарський препарат, який міг бути використаний також як елемент вибухівки. Підписані аптекарем свідчення стали аргументом обвинувачення, причому поліція не дала можливості Гошковському виступити на суді і спростувати свідчення, фактично взяте під тиском. Гошковський вважав, що зустріч з Климишиним дає йому можливість спокутувати свій гріх лжесвідчення і наступного дня, коли під час реєстрації Микола Климишин був змушений назвати своє справжнє прізвище та походження, зумів умовити своїх земляків не чіпати українця [69]. Хоча у цьому випадку йдеться не про етнічну ідентичність, а радше про приналежність до певної політичної групи, але добре видно, що інколи краще було не відкривати, хто ти насправді.

Ця історія має слабкі місця — насамперед, у реєстрі в’язнів Аушвіцу у базі на сайті музею “Аушвіц-Біркенау” та у базі ITS Bad Arolsen в’язня з таким іменем, який би потрапив у Аушвіц у серпні 1942 року, не виявлено. Крім того, є свідчення інших бандерівців, що Климишин ще якийсь час використовував полонізовану форму прізвища Клімчевський, саме з побоювань повторити долю братів Бандер [70]. Натомість усі, хто зачіпав цей епізод у спогадах, сходяться на тому, що ситуація нормалізувалася після переговорів з представниками польської спільноти, імовірно, учасниками табірного підпілля [71]. Подібну картину змальовують і польські мемуаристи та дослідники [72].

Опосередкованим свідченням того, що загал українців в Аушвіці (а також в інших концтаборах Третього Райху) досить чітко розумів, хто вони і звідки, принаймні настільки, щоб решта в’язнів могла їх вирізнити серед решти “росіян”, є свідчення іноземців. Згадки про українців (йдеться про “підрадянських”, оскільки частка бандерівців була дуже малою) знаходимо у Бруно Беттельхайма [73], Ойгена Когона [74], Германа Лянгбайна [75]. Втім, факт і кількість таких свідчень говорить, що переважно українці досить чітко і послідовно виокремлювали себе не тільки серед всього загалу в’язнів, а й серед бранців з території Радянського Союзу, що важливо з огляду на поширене сприйняття вихідців з СРСР як росіян.

Це було б неможливим без постійної неусвідомлюваної демонстрації у спілкуванні з іншими в’язнями маркерів ідентичності на зразок мови. Також свідчення іноземців про українців опосередковано підтверджують, що численні записи на кшталт “підросійський українець” та транслітерація і помилки, характерні саме для передачі української вимови імен та прзівищ не є випадковістю. На сьогодні точна кількість українських жертв Аушвіцу невідома. Вважається, що це близько 120 тисяч осіб, з яких 90 тисяч припадає на закарпатських євреїв. Утім ця цифра дуже приблизна (з них усіх точні імена, місця та дати народження встановлені лише для близько 5,5 тисяч людей). [76] Спираючись на опрацьовані дані, можна стверджувати, що цифри, які відображають кількість українських в’язнів Аушвіцу можуть суттєво зрости. Українці в Аушвіці попри існуючі внутрішні розмежування у критичній ситуації все ж ототожнювали себе з однією етнокультурною спільнотою. В низці випадків для українців ідентичність стала підставою не лише взаємного пошуку “своїх” серед загальної маси в’язнів, а й глибинною мотивацією для спротиву.

Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.

[1]Група виділена на підставі аналізу даних щодо географії походження в’язнів зі списку, відомого, як Auschwitz Death Certificates.

[2]Марунчак М. Українські політичні в’язні в нацистських концентраційних таборах. — Вінніпег, 1996. — с. 106 – 113

[3]Славік Ю. Шлях до Аушвіцу: Голокост на Закарпатті. — Дніпро, 2017. — с. 79 – 81

[4]Марунчак М. Українські політичні в’язні… — С. 91

[5]Dunin — Wąsowicz K. Ruch Oporu w hitlerowskich obozach koncentracyjnych. – Warszawa, PWN, 1983. —  S. 52-53

[6]Dunin  Wąsowicz K., 1983, S. 70

[7]Bettelheim B. The informed heart. A study of the psychological conseguences of living under extreme fear and terror. – New York, Penguin, 1991

[8]Bettelheim B., 1991, p. 101

[9]Bettelheim B., 1991, p. 103

[10]Bettelheim B., 1991, p. 69, 79-80

[11]Франкл В. Людина у пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі.  – Харків, “Клуб сімейного дозвілля”, 2016,. —  c. 91

[12]Франкл В., 2016, c. 89

[13]Bettelheim B.,1991, P. 20

[14]Pilecki W. Raport.

[15] Helm Sara. If this a women: Inside Ravensbrueck: Hitler’s Concentration Camp for Women. — London, Brown Book Group, 2015. — p. 237 – 245.

[16]Howes Cr. Voices of the Vietnam POWs. — New York, Oxford University Press, 1993. —  P. 11.

[17]В боротьбі за Українську державу. — Львів, “Меморіал”, 1992; Климишин М. В поході до волі. Т.ІІ. — Детройт, 1987; Марунчак М, 1996; Петелицький С., 2000; Мірчук П. В німецьких млинах смерти. — Лондон, 1957 та ін.

[18]Бойко Вадим. Слово після страти. Якщо на землі є пекло. — Київ, 1989

[19]Заник Христина. Анастасія Гулей. Дорога в Освенцим.

[20] Марунчак Михайло. Українські політичні в’язні у нацистських концентраційних таборах. — Вінніпег, 1996.

[21]Cyra A. Banderowcy w KL Auschwytz. Режим доступу: http://www.mysl-polska.pl/node/51;

[22] Українці в Аушвіці. Український рахунок. – Київ, 2020

[23] Bettelheim B. The informed heart. A study of the psychological conseguences of living under extreme fear and terror. – New York, Penguin, 1991;  Dunin — Wąsowicz K. Ruch Oporu w hitlerowskich obozach koncentracyjnych. — Warszawa, PWN, 1983;  Франкл В. Людина у пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі.  — Харків, “Клуб сімейного дозвілля”, 2016; Glińska Anna. Moraloność więznia Oświęcimia // Etyka 2, s. 173 – 232; Grossman D. On killing. The psychological cost of learning to kill in war and society. — New York, 1995; Герман Дж. Психологічна травма та шлях до видужання. — Львів, 2015.

[24]Марунчак М., 1996, С. 60

[25]Коваль О. Спомини мого життя. Львів — Auschwitz — Брюссель… – Львів, 2016 –  С. 101

[26]Кардаш В. Справжній друг і провідник// В боротьбі за українську державу… – С. 722; Чайковський Д. Хочу жити!. – Львів. 2009. — С. 108 – 109

[27]Марунчак М., 1996, С. 127-128

[28]Коваль О., 2016, С. 104-105

[29]Коваль О., 2016, С. 102

[30]Мірчук П. У німецьких млинах смерті. — Лондон, 1957, С. 130; Чайковський Д. “Хочу жити!”. — Львів,, 2009, С. 98

[31]Освенцим глазами CC. — Katowice, Krajowa agencja wydawnicza, 1979. -s. 284

[32] Петелицький С. До Освенціму за Україну. — Київ, Суспільна служба України., 2000 . — С. 54-55

[33]Марунчак М., 1996, с. 91

[34] Мельничук Андрей

[35] Полищук Алексей

[36]Климишин М. В поході до волі. Детройт, 1987, Т.2, С. 116.

[37]Волошин Михаил

[38]Каша Степан

[39]Клочко Степан

[40]Ломака Алексей

[41]Степан Плющ

[42]Коробко Борис

[43]Лахтєрін Віктор

[44]Лобода Іван

[45]Залога Федір

[46]Блакита Іван

[47]Нежера Андрій

[48]Михайло Кравців

[49]Лісовий Дмитро

[50]Ольшевський Семен

[51]Вишневський Яків

[52]Добровольський Яків

[53] Корнієнко Іван

[54]Піляренко Марія

[55]Хондусенко Надія

[56]Мусієнко Ольга

[57]Порич Марія

[58]Поліщук Анна

[59]Полещук Елена

[60]Максименко Іван

[61]Максименко Марія

[62]Горинченко Василій

[63] Auschwitz Death Certificates.

[64]Климишин М., 1987, Т.ІІ, С. 89,

[65]Климишин М., 1987. Т. ІІ. С. 87 — 98

[66]Група, з якою прибув М. Климишин, прибула до Аушвіцу 8 серпня 1942 року.

[67]Климишин М.,1987, Т.2, с. 85

[68]У базі в’язнів Аушвіцу в’язня з таким іменем, який би був привезений до табору у серпні 1942 року немає. Отже, якщо Климишин передає події достатньо точно, маємо справу або з помилкою, або зі свідомим заплутуванням, характерним у випадках згадок про людей, які могли опинитися за “Залізною завісою” після війни.

[69]Климишин, Т.2., с. 86-87; 93-95

[70]Чайковський Д. 2009, с. 23

[71] Марунчак М. Українські політичні в’язні… — С.118 — 120; Коваль О., С. 77

[72]Cyra A. Banderowcy w KL Auschwitz.

[73]Bettelheim B., 1991, p. 148 – 149

[74] Kogon E. Państwo SS. Organizacja i funkcjonowanie niemieckiego obozu koncentracyjnego. – Zakrzewo, 2017. — s. 471 — 472

[75] Langbein H. Menschen in Auschwitz.- Frankfurt, 1980 —  Tego ż. Auschwitz przed sądem. — Warszawa, 2010

[76] Ісаюк О. 5 хвиль українських в’язнів Аушвіцу: селяни, червоноармійці, бандерівці, остарбайтери і євреї.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.