Ігор Кулик: держава має надати можливість дізнатися про долі репресованих в єдиній установі

Ігор Кулик очолив архів Служби безпеки України у березні 2014 р., відразу після втечі екс-президента Віктора Януковича і його команди. Робота в архіві СБУ не є для Кулика новою – у 2009-2010 рр. він вже працював тут на посаді начальника відділу звернень громадян.

Очоливши архів СБУ, Ігор Кулик основною своєю метою поставив спрощення доступу громадян до документів радянських спецслужб. Також він вважає важливим якнайшвидше передати всі документи радянського періоду, які зараз зберігаються в архівах різних силових відомств, в об’єднаний архів Інституту національної пам’яті.

Втім уже зараз доступ до архіву СБУ мають усі охочі, але кожен, чия справа в ньому зберігається, зможе обмежити доступ до певної інформації про себе особисто на 25 років.

Інша ситуація з тими, хто, ставши жертвою терору, до того сам був причетний до проведення репресій.

“Такі люди не мають права накладати обмеження щодо доступу до своїх даних. Вони спочатку кати, а вже потім – жертви”, – пояснив в інтервю РБК-Україна Ігор Кулик.

РБК-Україна: Пане Ігоре, розкажіть, які завдання Ви перед собою ставили, коли прийшли на посаду, і що з того вдалося зробити?

Ігор Кулик: Коли я прийшов на посаду керівника архіву СБУ, то я поставив собі дві цілі. Перше, це відразу зробити так, щоб доступ до документів і до першоджерел був відкритим незалежно від того, чи це родич, чи не родич, громадянин України, чи іноземець.

Все, що стосується радянського періоду, радянської репресивної системи, має бути відкрите, аби люди мали можливість пізнати історію свого роду, пізнати історію України, переосмислити те тоталітарне минуле і зробити так, щоб воно не повторилось, зрозуміти якого європейського майбутнього ми прагнемо і що ми хочемо будувати.

Друге, це досвід країн центральної і східної Європи, який свідчить про те, що сучасні спецслужби варто позбавити тоталітарного спадку. Необхідно відмовитись від тих традицій, форм і методів, від того фактажу, який був.

Зараз коли говориться про архіви СБУ, то я починаю з того, що насправді назва не зовсім відповідає дійсності. Так, в архіві СБУ є документи СБУ, тобто з моменту створення Служби національної безпеки України, яка потім перетворилася в СБУ, але це лише частина. А більший масив архіву – це документи радянського періоду, починаючи від ЧК і закінчуючи КДБ. СБУ не є правонаступницею КДБ і не може бути – це спецслужба незалежної держави. 

РБК-Україна: Тобто архів буде перейменовано?

Ігор Кулик: Я би зараз не думав про те, як його треба назвати. Треба зробити так, щоб назва відповідала дійсності, тобто тут необхідно залишити тільки ті документи, які були створені при незалежній Україні. Слід забрати всі документи радянського періоду і передати в об’єднаний архів, який згідно прийнятого в рамках “декомунізаційного пакету” Закону України “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”, буде називатися “Галузевий державний архів Українського інституту національної пам’яті”.

Крім Архіву СБУ туди увійдуть документи радянського періоду з таких архівів, як архів Служби зовнішньої розвідки, архів МВС, архів Державної прикордонної служби. Зараз це окремі архіви, але до 1991 р. це все була єдина система каральних органів. Всі ці документи розповідають про зламані життя людей, злочини і репресії – вони мають бути доступними у цивільному відомстві, незалежному від сучасних силовиків.

До мене часто приходять люди і кажуть: підкажіть, де шукати інформацію про репресованого родича. Мені іноді простіше сказати “скрізь”, тому що це архів МВС, архів СБУ, обласні архіви, архів МВС Росії, де взагалі зберігається вся інформація радянського періоду.

А держава має надати громадянину можливість дізнатися про долі репресованої родини в єдиній установі. Так є в Польщі, в Чехії, так є в країнах Балтії. Так буде і у нас. 

РБК-Україна: Як скоро відбудеться об’єднання всіх цих архівів і яка ситуація з ними сьогодні?

Ігор Кулик: Є Закон України “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”. В цьому законі чітко прописано, що з травня 2015 р., коли цей закон набув чинності протягом двох років – до травня 2017 р. – має відбутися процес передачі документів з архівів, які я назвав, до єдиного архіву Інституту національної пам’яті.

Станом на сьогодні в цих архівах розпочалася, чи мала б розпочатися, ревізія – має бути визначено, які з наявних в них документів підпадають під дію закону, тобто є документами репресивних органів 1917-1991 рр. Ревізори мають провести розподіл, згідно закону, на це в них є час до травня 2016 р.

В нашому архіві ми також розпочинаємо ревізію. При цьому ми паралельно втілюємо обидва завдання, як і передбачає Закон: з одного боку, надаємо дослідникам повний доступу до документів, з іншого – організаційно готуємося до передачі історичних матеріалів.

РБК-Україна: Архів при Інституті національної пам’яті вимагатиме великого приміщення і відповідних умов. Чи є вже таке приміщення?

Ігор Кулик:  Очевидно, це питання до Інституту національної пам’яті. З того, що мені відомо, то процес запущено, ідуть перемовини щодо приміщення, йде його пошук. Я сподіваюся, що до кінця року таке приміщення буде знайдено і воно перейде на баланс Інституту національної пам’яті.

Це приміщення мало б бути десь в межах Києва або поблизу. Можливо, будуть утворені регіональні відділення архіву. 

Мене часто запитують: чи це спочатку буде Київ, чи це відразу будуть всі регіони. На мою думку, не можна хапати все одразу, треба “їсти слона шматочками”. Я вважаю, що нам треба випробувати цей процес передачі, процес логістики на рівні Києва.

Ті матеріали, які є безпосередньо у Києві в галузевих державних архівах СБУ, МВС та інших, слід перевезти в те приміщення, де має зберігатися архів Інституту національної пам’яті, а далі вже думати про регіони. Моя позиція полягає в тому, що в регіонах мали б бути підрозділи Архіву Інституту національної пам’яті, але, можливо не в усіх областях.

РБК-Україна: Розкажіть про долю регіональних архівів СБУ в Донецьку і Луганську.

Ігор Кулик: Ситуація, на жаль, жахлива. Переважна більшість цих документів, першоджерел, залишилась там. А це історії сотень тисяч людей, більшість яких досі невідомі. Це стосується і Донецька, і Луганська, і Криму. Є якась частина документів, які існують в копіях, і ми намагаємось отримати ці копії від різних дослідників та установ.

Чому так трапилось? Якщо говорити глобальніше, то це якраз стосується питання, чи треба звозити документи до Києва, чи залишати їх в регіонах. Якби ідея створення архіву Інституту національної пам’яті втілилися ще у 2008-2010 рр., ми б зберегти ці документи, які залишились на окупованій території. Але це “якби”…

РБК-Україна: Після анексії Криму у вас не виникало думок про те, що треба встигнути забрати архіви з Донбасу?

Ігор Кулик: Була думка про те, що це може повторитися, але ніхто не знав, в яких регіонах. Тоді ця ситуація була характерна для шести регіонів, які так чи інакше межували з Кримом і Росією. Ми були до цього більш-менш готові, ми вже вели перемовини, але цього не вдалося зробити, тому що захоплення Донбасу почалося з захоплення приміщення СБУ.

Причому, архівні приміщення СБУ в Донецьку та Луганську захоплювали не як архіви, а як приміщення силового органу. СБУ не сприймається, як місце для зберігання архіву, радше – як спецслужба, яка зобов’язана боротися з терористами, оберігати територіальну цілісність держави. Власне цим і повинна займатися Служба безпеки України. Досліджувати історію – це не властива функція для СБУ.

РБК-Україна: В Польщі Інститут національної пам’яті не лише зберігає, але й вивчає архіви, і один з результатів цієї роботи – ті чи інші люди потім не можуть обіймати певні посади, так як виявляється, що колись вони були агентами КГБ. В Україні, я так розумію, такого не передбачається. А наскільки взагалі ефективно у нас використовуються архіви?

 Ігор Кулик: Історія будь-якої держави, це в першу чергу – історія людських доль, історія людини. З того моменту, коли набув чинності відповідний закон, я бачу збільшення кількості звернень від звичайних людей, які хочуть знайти інформацію про своїх родичів, люди хочуть знати історію свого роду.

Але документи, які містяться в архівах, і окрім того потребують опрацювання. Наприклад, відкриваємо справи, де є тільки назви: “Факел”, “Ураган” тощо. Назви нічого не говорять, а насправді це справи 1944-1947 рр. по агентам НКВС, які під виглядом бійців УПА з території України перекидалися на територію Чехословаччини для проведення диверсійних та терористичних дій проти місцевого населення з метою скомпрометувати український визвольний рух.

Кожна така справа має понад десяток томів з деталями операції, планом підготовки, прізвищами учасників тощо. І ніхто ніколи не дивився на ці документи, як на історичну цінність, не працював з ними відповідним чином. Тепер їх треба переглядати, робити опис справ, щоб розуміти, про що вони.

РБК-Україна: Скільки часу знадобиться для того, щоб все це опрацювати?

Ігор Кулик: В Польщі, при їхньому штаті у 900 архівістів, з 2007 р., коли вони почали ці документи звозити, опрацювання продовжується до цього часу. Тобто це питання на роки, але це треба робити.

РБК-Україна: Чи настане такий момент, коли українці не муситимуть їздити до архіву, а зможуть заходити в нього онлайн і шукати те, що їм необхідно?

Ігор Кулик: Ідея хороша, але на це треба багато часу і багато ресурсів. Тільки радянський період в архіві СБУ в Києві – це неповних 200 тис. справ, а по всій Україні це загалом біля 900 тис. справ. За даними МВС, за весь період, не лише радянський, це понад 3 млн справ.

Але вже сьогодні ми із громадською організацією Центр досліджень визвольного руху публікуємо в електронному архіві визвольного руху avr.org.ua документи з нашого архіву. Там вже понад 20 тисяч документів КДБ, структур визвольного руху – ОУН та УПА – повністю доступні онлайн. Це унікальний для України проект, раджу подивитися. 

РБК-Україна: Скільки справ буде в об’єднаному архіві при Інституті національної пам’яті?

Ігор Кулик: Якщо оцінювати в одиницях зберігання, прийнятих в СРСР, то це разом понад 4 млн справ, а якщо ще взяти суди і прокуратуру, то це близько 5 млн. Коли ж рахувати за нормами європейської практики, то це в районі ста погонних кілометрів справ. Для порівняння, в Польщі це – 91 км.

РБК-Україна: Яка інформація міститься в цих ста кілометрах справ?

Ігор Кулик: В переважній більшості, понад 50%, це слідчі документи, кримінальні справи на людей, які попали у жорна репресій починаючи з 1917 р. і закінчуючи 1991 р. Це ті, хто був засуджений за політичними статтями, виселений на спецпоселення. Це документи на можливість реабілітації, починаючи від 1953 р. і закінчуючи сучасними днями.

Решта – це справи по конкретних напрямках роботи установ. Якщо говорити про радянські документи в архіві СБУ, то це фонди наказів, особових справ колишніх працівників радянських спецслужб, листування між органами спецслужб “на низах”, в Києві і з Москвою, різні справи про оперативну розробку якихось людей чи про цілі операції, наприклад про ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви (т. зв. справа “Рифи”).

Матеріал величезний, він і по кількості, і по якості не йде у порівняння з тим, що є в країнах Балтії чи в Польщі. Врешті Польща й не була частиною тоталітарного СРСР. Балтійські країни завжди вважалися неблагонадійними, вони маленькі і кількість матеріалів в них є доволі невеликою, протяжність справ буквально до десятка кілометрів.

Тому сьогодні архів СБУ, а потім архів Інституту національної пам’яті – це унікальне вікно до розуміння СРСР і спецслужб СРСР. Більше ніж у нас таких документів є тільки в Росії.

РБК-Україна: Ви надаєте доступ до інформації про ту чи іншу людину абсолютно всім. А як бути з тим, що хтось не хоче, аби інформація про нього була доступною?

Ігор Кулик: Відповідного до закону, жертви радянських репресій, їхні родичі та інші особи мають право обмежити доступ до певної інформації про себе особисто на 25 років. Коли ми розробляли закон ми консультувалися з чотирма групами: історики і архівісти, журналісти, жертви репресій і правозахисники.

Ми намагалися врахувати інтереси абсолютно всіх: інтерес дослідника, якому цікава не конкретна людина, а статистика, котру можна зібрати на основі даних про людей; нам було важливо, щоб конкретна людина могла знайти інформацію про свого родича; ми також питали в правозахисників, як зробити так, щоби забезпечити права жертв, як зробити так, щоб вони знову не постраждали.

Тому в законі прописано, що закон про захист персональних даних не поширюється на інформацію радянських репресивних органів, але з іншого боку, жертва, родичі жертви, інші особи мають право протягом року з дня прийняття закону, тобто до 21 травня наступного року накласти обмеження на ознайомлення з інформацією про себе особисто.

Це обмеження може бути накладене не більше ніж на 25 років. Якщо людина вважає за недоцільне, щоб її “чутливі” дані були доступні, – те, що стосується віросповідання, стану здоров’я, майнового стану, сексуальної орієнтації чи релігійної приналежності, – то вона має на це право.

Зараз створюється міжархівний реєстр, який має вести Інститут національної пам’яті, і списки таких людей мали б бути частково у відкритому доступі, щоб кожен архів міг взнати, чи є якісь обмеження щодо документів, що зберігаються у ньому, чи немає.

Такий процес накладення обмежень на ту чи іншу інформацію вже розпочався, але він не є масовим. Як це виглядає на практиці? Якщо людина звернулася і попросила утаємничити інформацію щодо неї, а згодом інша людина просить справу на цю особу, то вона отримає повну копію справи, але “чутливі” дані в ній буде заретушовано.

Ще один дуже важливий момент. Дуже часто терористи самі ставали жертвами терору, тобто люди, які працювали в ЧК, НКВС, КДБ, спершу розстрілювали людей, а потім, для того щоби прибрати зайвих свідків, дуже часто розстрілювали їх самих. Сталін це робив з певною періодичністю, можна згадати тих самих генералів Червоної армії і тих самих працівників КДБ. Когось розстрілювали, когось репресували, когось відправляли на Колиму.

Так от, такі люди не мають права накладати обмеження щодо доступу до своїх даних. Тобто вони спочатку кати, а вже потім – жертви.

РБК-Україна: Як директор архіву, ви маєте найбільше можливостей ближче ознайомитись з документами. Що в них вас найбільше вражає?

Ігор Кулик: На жаль, я не маю багато часу, щоб вивчати документи, бо займаюся більше менеджментом. З переглянутих мною першоджерел мені врізалися в пам’ять документи, які показують, як радянські спецслужби замовчували правду про страшні розстріли військовополонених та в’язнів на території України в період Великого терору і Другої світової війни, які вживалися заходи з приховування місця масових поховань жертв радянського тоталітарного минулого, як створювалася інформаційна блокада щодо трагедії Голодомору.

В цих документах вказуються десятки, сотні, тисячі осіб, які зазнали смерті за чиїмсь анонімним доносом чи за бажання жити в незалежній державі. Це невідомі долі не тільки самих жертв, а й їхніх родичів, які хочуть знати інформацію про останні дні життя своїх батьків та дідусів/бабусь, віднайти місця поховань, вклонитися могилам рідних, передати інформацію наступним поколінням.

Перечитуючи прізвища та імена людей, розумієш, що необхідно створити максимально повний мартиролог таких осіб, аби всі могли оцінити масштаби трагедії і всі бажаючі змогли віднайти максимум інформації.

РБК-Україна: Нещодавно був день Незалежності. Як в архівах СБУ відображено цей історичний момент?

Ігор Кулик: 1991 р., ДКНС (російською – ГКЧП), путч і буквально різниця в десять днів: до путчу і після путчу. Доповідна від КДБ УРСР наверх: громадяни підтримують діяльність партійних органів, висловлюють підтримку курсу партії… і все в дусі того, що громадяни готові ледь не вмирати за те, щоби Радянський Союз існував і комуністична ідеологія розвивалася.

Проходить 10 днів, путч завершується, і той самий голова КДБ УРСР Микола Галушко, який став потім першим керівником ФСБ РФ, підписує документ, де пише, що українці засуджують підняття ГКЧП, не сприймають можливості відновлення Радянського Союзу, активно виступають за відродження незалежності України, пам’ятають свою історію… Це яскраво свідчить, в якій агонії знаходилися тоді, здавалося б, “всесильні органи”. 

РБК-Україна: Чи не повторилося те саме в 2004 і 2014 рр.?

Ігор Кулик: Я знаю, що в період Євромайдану були спроби знищити документи тут, у дворику на Володимирській (де знаходиться центральне управління СБУ, – ред.). Наявна телефонограма заступника голови служби з вказівкою знищити всі документи.

І так, тут можна просто провести історичні паралелі: початок 90-х, ситуація незрозуміла, тому що, з одного боку, Радянський Союз є, КДБ ще є, але перебудова тягне за собою незворотні зміни. Ті люди, які працюють в КДБ, розуміють, що зміни будуть, але не знають наскільки радикальні: чи вони залишаться, чи ні.

Тому у 1990 р. виходить наказ № 00150, який офіційно дозволяє знищувати архівні документи. Під цей наказ потрапили всі коректури літературних та інших творів. Під нього потрапив основний масив документів періоду 1960-1980 рр.

Врешті, документів із завершальних десятиліть Радянського Союзу збереглося в рази менше, ніж періоду Голодомору, Великого терору, навіть Другої світової війни. 

РБК-Україна: Чому так сталося?

Ігор Кулик: Просто знищували насамперед згадки про себе. Люди, які були на керівних посадах в 1991 р., починали з низів у середині сторіччя, і період після 1960 р. – це період їхньої активної оперативної діяльності. Вони бачили, що ситуація змінюється і невідомо, хто залишиться “на коні”. І з огляду на ситуацію, яка відбувалася в Німеччині, Чехії, Польщі, вони намагалися замести сліди.

Спілкувалась Тетяна Шпайхер

РБК-Україна

 

Додано 05.09.2015