Архіви без грифу: прозоре минуле заради майбутнього

Депутати Верховної Ради 9 квітня більшістю голосів ухвалили закон про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років (№ 2540). Про те, яким чином це законодавство втілюватиме в життя Служба безпеки України, в інтерв’ю Укрінформу розповів директор відомчого архіву СБУ Ігор Кулик. – Ще декілька років тому таку правову норму щодо відкритості архівів важко було й уявити. Чи є віднині доступ до тоталітарних секретів минулого дійсно необмеженим? – Цей закон суттєво спрощує доступ до документів, і такий доступ не залежить від того, чи ти звичайний громадянин, журналіст, чи доктор історичних наук. При цьому ми прекрасно розуміємо, що є певна когорта людей, котрі постраждали від радянського терору, і в них є моральне право приховати певні відомості. Тому прописана норма, що протягом року людина може звернутися і попросити обмежити доступ до інформації на певний строк. Це – чутливі дані, що стосуються віросповідання чи якихось особистих таємниць, які людина не хотіла б розголошувати. Дуже важливо, що ми говоримо про обмеження доступу не до документів, а саме до інформації, тобто архівна установа все одно буде зобов’язана надати відомості з документа, за винятком тих, доступ до яких обмежено. Принциповим положенням цього закону є позбавлення спецслужб невластивої їм функції пошуків історичної правди. Документи всіх радянських спецслужб, починаючи від ЧК і закінчуючи КГБ, будуть передані майбутньому архіву Українського інституту національної пам’яті (УІНП), і це означатиме, що спецслужби зможуть завершити моральне очищення від радянського минулого. – Але ви зараз говорите про величезний масив інформації. Які саме архіви будуть передані? – Йдеться про історичну частину архівів СБУ, Служби зовнішньої розвідки і МВС до 1991 року включно. Також у подальшому планується передати документи інших каральних органів: прокуратури, суду, документи конвойних військ та ін. Ми намагаємось зібрати все, що є в спецслужбах в одному місці, й забезпечити до цих матеріалів вільний доступ та умови для їх опрацювання істориками. Те, що знаходиться в обласних архівах, там і залишатиметься, і це природно. Але все, що стосується регіональних відділень СБУ, МВС і СЗР – так само буде передано в Український інститут національної пам’яті. Цей закон, де-факто, означає продовження Україною європейської практики. Хтось раніше, хтось пізніше, але до цього приходять усі європейські демократії. Якщо взяти Німеччину, Чехію, Словаччину, країни Балтії, Польщу – вони всі зійшлись на тому, що слід створити окремий інститут, що відповідатиме за політику національної пам’яті, і в інституті має бути створений архів, у якому комплексно зберігатимуть документацію спецслужб тоталітарного періоду, а також організацій, які протистояли тоталітарній системі. – Ви сказали, що певні обмеження у доступі до інформації все ж таки зберігатимуться. Хто і як буде визначати, на яку саме інформацію ці обмеження поширюються? Закон визначає, хто і як відповідає за поширення інформації. До цього часу були відповідальні і архівіст, і дослідник.  Закон передбачає, що відповідальність за оприлюднення інформації несе той, хто її оприлюднив. Це, з моєї точки зору, безумовний позитив. У архівіста тепер не буде сумнівів, видати чи не видати документ. Його завдання – зберегти і надати, за зверненням, той масив матеріалів, який у нього є. Вже дослідник, який краще орієнтується в темі, має приймати рішення, наскільки певна інформація може бути опублікована. Ми часто стикаємось з ситуацією, коли для дослідника є важливими не персональні дані, а статистика, яка, утім, починається з конкретної справи на конкретну людину. Тож дослідник має зберігати певну тактовність та обережність у цьому сенсі. Важливо зауважити, що дія Закону України “Про захист персональних даних” не поширюється на відносини щодо отримання архівної інформації репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років. Це також з європейської практики, адже для демократичної трансформації суспільства важливо, аби факти про державні злочини та злочинців були доступні громадянам вільної країни. Хочу зауважити, що новий закон торкається інтересів не тільки СБУ. Відкритість архіву СБУ – це позиція всієї нашої команди, і вона була підтримана Головою Служби. Але мало хто знає про те, що в архіві МВС є інформація про репресії та репресованих. Архів Служби зовнішньої розвідки – це взагалі завжди була велика таємниця. Для того, щоб доступ до документів залежав не від політичної волі керівника, новий закон визначає чіткі правові норми, за якими має діяти архівіст, забезпечуючи такий доступ. Відтак практика усних вказівок і сумнівів на кшталт “видати – не видати” вже відійшла у минуле. – Але ж ззовні все виглядає так, що архіви відбирають СБУ і передають документи до Інституту пам’яті. Тобто, ви залишаєтеся без роботи? – Коли я розповідаю іноземцям, що таке архів СБУ, доводиться пояснювати, що тривалий час це був архів зовсім не української Служби, адже зберігав документи радянських спецорганів від ЧК до КГБ. Зараз, нарешті, ситуація змінюється, і архів СБУ дійсно стане архівом СБУ. Він буде зберігати документи з 1991 року, все те, що напрацювала СБУ, всі ті необхідні їй матеріали. Я тільки «за». У факті передання документів є також глибокий символізм. Цим кроком ми насправді наголошуємо, що Служба безпеки України має власну історію, вона веде свій відлік від Акту про незалежність України, а не з 1917 року і не з ЧК. СБУ не має наміру успадковувати таку «славу» і відмовляється від злочинних методів тоталітарної держави і її карального органу. Це саме той момент, який рухає, зокрема мене, в тому напрямку, щоби документи КГБ перейшли в архів УІНП. – Чи немає у вас бажання перейти до Інституту національної пам’яті разом з архівами? – Хороше питання. Я закінчив історичний факультет, був експертом з доступу до архівів. Шлях військовослужбовця – не мій. Для мене важливо допомогти СБУ очиститись від КГБістського минулого. І один із вагомих етапів у цьому – передача радянських архівів. Коли це станеться, посаду має обійняти людина, яка зберігатиме архів сучасної спецслужби і допомагатиме іншим підрозділам Служби безпеки в документуванні матеріалів. – Ви давно просуваєте ідею оцифрування архівів… Чи взагалі можливо оцифрувати документи радянських спецслужб, і скільки це може забрати часу? – Якщо документ є в одному екземплярі на папері, він дуже вразливий як до часу, так і до недоброго умислу. Найпростіший шлях уникнути його зникнення – зробити його цифрову копію і розмістити її в Інтернеті. Це полегшить також пошук інших документів, включаючи взаємні згадки, відсилання на інші справи, інших людей. Щодо обсягів… Наведу приклад. В архіві СБУ лише в Києві за радянський період накопичено орієнтовно 170 тисяч справ. У кожній справі, в середньому, від 100 до 250 аркушів. Якісний сканер дозволяє опрацювати 1000-1200 аркушів в день. Тож скільки поколінь знадобиться, щоб оцифрувати все? Очевидно, що одним сканером не обійтися. Досвід вирішення таких завдань вже є. В інших країнах Європи існують спеціальні державні програми, і кошти на таке обладнання закладені в бюджеті. Але поки ми не зрозуміємо, що архіви – це питання національної безпеки, у нас не буде ані програм, ані коштів. Але ми вже працюємо в цьому напрямку. Крім іншого, відновили практику, коли дослідник сам робить цифрові копії і дає їх Архіву, поповнює таким чином цифровий фонд. Спільно з науковою громадськістю ми вже публікуємо документи в Електронному архіві українського визвольного руху.

Джерело Укрінформ

Додано 20.04.2015