Не для туристів

Автор — Соломія Ніколайчук


У буденній бесіді мене спитали, як я вважаю: чи правильно те, що в місці, де катували людей, зробили музей. Чи це не чергова атракція для туристів. Як я вважаю?

Йдеться про “Тюрму на Лонцького”, що у Львові. Це музей-меморіал жертв трьох окупаційних режимів: польського, німецького та радянського. Експозиція відкрита ще з 2009-го. В Україні це перший музей-в’язниця.

Час від часу тут проводять тематичні культурні заходи. Наприклад, перша презентація “П’ятикнижжя” Грицька Чубая відбулася у вересні саме тут. Митці читали книгу, співали пісні на вірші поета, показували мультимедійні проекти – усе на тюремному подвір’ї. Подвір’ї в’язниці, де мучилися люди і гартувалася свобода. У двадцятому столітті НКВДисти і гестапо тут добивали тих, хто був живішим від інших.

Але сьогодні з цього місця виходиш добрим. Зараз розповім.

Понеділок, 28 жовтня. Документальна вистава “Двадцятилітні” відбувається у просирілих стінах “Тюрми на Лонцького”. У кожній камері сидить актор. Глядачі можуть підійти ближче і послухати, подивитися, що там діється.

Дерев’яні двері в кінці тюремного коридору. Зачинені. Крізь невелике квадратне віконце мерехтить світло. Нахиляюся, зазираю всередину…

Ага, а я був побитий дуже.  Вони били якось так палицею, шо як ударив, то секунду-дві не боліло, а потім так тєжко боліло, так якби вас тіло різав, так рвало. На мені тіло було чорне, як уголь.  Я вже вийшов відтам побитий геть… І він повідає, шоби я написав заяву, шо я впав до бровки і мені сестра міліції дала першу поміч…

У темній камері молодий хлопець при свічці зачитує спогади. Це уривок з біографії Дмитра Хомина, якого радянські спецслужби у властивий їм спосіб допитували в цій тюрмі. А я стою і наче підслуховую. “Єден як мене вдарив – я полетів так до них.. А той як мене копнув – я впав. І вже не пам’ятаю ніц…” Боже, я підслуховую і не можу нічого зробити!.. Наче падає кам’яний град на мене. Ноги неквапно сунуть мене далі.

Інше віконце в дерев’яних дверях. Звідти линуть ще одні спогади. Біля мене стоїть жінка, також відвідувачка. Також слухає, як і я. А в очах у неї – щось таке тепле і мокре… Вона пробує двері на дотик. Водить руками по замках, торкається до них, як до когось близького. Протирає скло у вічку і дивиться туди, наче когось проводжає. У неї свої спогади…

Далі – справа, зліва, вздовж по коридорі, з кожного віконця – крики закатованих душ. І не одна така жінка чи чоловік зі сльозами в очах стоять біля тих віконець.

Майже вибігаю звідти, бо град скоро поллється і з моїх очей. Там, на вулиці – вхід у міліцейський відділок, сучасний уже. П’ятеро міліціонерів ведуть всередину затриманого п’яницю. “Головне, шоб синяків не було”, – каже один з них. “Його би в минуле століття”, – думаю я.

І тепер запитайте мене, чи правильно те, що в місці, де катували людей, зробили музей і влаштовують всілякі перформенси? Я кажу – так. Бо сюди не зайде турист із мішечком львівської кави і пакетом шоколаду. Не приїде на чудо-поїзді. Не прийде з планшетом робити собі фото для Інстаграму. Вони не втамують тут своєї туристичної спраги – це місце не для таких. Тим більше проект не комерційний, що, на перший погляд, може здатися дивним, коли весь Львів перевдягнувся у сценічний одяг, лише щоб догодити примхливим гостям.

“Тюрма на Лонцького”  – це місце злочинів проти людства, яке сьогодні є пересторогою для нашого покоління. Тут, як ніде, розумієш, що фізичне знищення не вб’є свободу, не зламає принципи (якщо вони є, звісно). Сюди можеш прийти, коли бракує терпіння. Бо виходиш звідси добрим. Бо пам’ять про загиблих завжди світла.

Це як храм, тільки без ікон.

Джерело: Блоги на Zaxid.net