Історія з грифом "Секретно". "Перехоплення" почуттів, або Любов як зброя

Автор – Володимир В’ятрович

Полковнику Захарову. 28 липня цього року Ваші війська наскочили на мій постій, де була моя дружина і її сестра. Як мені відомо, одна з них жива…

Кохати можна коли завгодно і де завгодно, і тим насиченіше, чим ближче до смерті.

Габріель Гарсія Маркес “Кохання під час холери”

В європейській культурі з любов’ю прийнято пов’язувати усе найкраще та світле, що є у людині. Це почуття облагороджує навіть негідників, робить романтичним і здатним до самопожертви. Любов може розквітнути навіть у здавалося б цілком непридатних для романтичних почуттів умовах – в екстремальних обставинах війни та кровопролиття. В цьому випадку вона сама набуває екстремальних форм, спонукає людей до надзвичайних кроків. Чимало біографій керівників українського підпілля закінчуються словами “загинув у криївці з дружиною, застрелилися, аби не потрапити живими у руки ворога”.

Так вчинив крайовий провідник ОУН Карпатського краю Ярослав Мельник у 1946-му, керівник СБ ОУН Микола Арсенич у 1947-му, командир Воєнної округи УПА “Говерля” Микола Твердохліб у 1954-му та багато інших. Таким був останній вияв взаємної любові тих, хто зуміли пронести своє почуття через жахи воєнного протистояння. Що відчували ці двоє, які опинялися віч-на-віч із смертю, вже перебуваючи, по суті, в могилі, під землею? Чи допомагала їм любов спільно перетнути безповоротну межу, особливо, якщо вони знали, що десь у цьому жорстокому житті лишається їх дитина, плід такого невчасного кохання?

Звісно, про це не розкажуть документи, які просто фіксують факт, що “після операції з бункера витягнуто трупи бандита з дружиною”. Але маємо унікальний випадок, коли одна така операція не закінчилася – криївку так до кінця і не виявили, чекісти пішли, а підпільники, що були в ній і вже готувалися до смерті, залишилися живими. Через роки після цієї страшної ночі Марія Савчин, дружина Василя Галаси -“Орлана”, керівника ОУН на Волині, описала пережите:

Василь Галаса та Марічка Савчин. Їх любов розцвіла в підпіллі.

“Ми зрозуміли, що прийшов кінець. Стали готуватись до смерті. Орлан виклав на стіл всі важливі документи, листи, інструкції, що їх треба було знищити, щоб не попали в руки ворога. Також підлягали знищенню світлини, записки з різними домовленнями та гроші… В криївці ставало обмаль кисню, і неможливо було палити відложені на знищення матеріали. Ми дерли їх на малесенькі часточки, відтак зливали водою і змішували ногами з землею.

Тоді я взялася до своєї колекції світлин… Сирітоньки наші [Марія з Василем мали двох дітей – В.В.], прощайте. С ерцем востаннє пригортаю вас. Хай Мати Божа ніколи не лишає вас без своєї опіки… Простіть нам. Тато сумно дивився на мене, і я, враз зі світлиною, себе розривала на шматки. Мама… Де ти, завіяна снігами в Сибіру? Чи відчуваєш, мамо, що прийшли мої останні хвилини? Ти казала, що материнська молитва з дна моря вирятовує. Молись тепер, мамо…

Поблідлі, мовчки сповняли останній обов’язок. Назовні аж до неприродного опановані, але нервові рухи зраджували наш справжній стан. В очах вже заблимувало тогобічне світло з вічности, а з душі все ще гостро виривався німий крик: жити! Тоді, наче у відповідь, заговорив Орлан: – Ми були приготовані на такий кінець, ми не перші. Нам доля й так призначила жити довше за багатьох наших друзів, тож будьмо зрівноважені, наскільки воно можливо в нашій ситуації. На столі вже лежали три набиті пістолі. – Застрелитись мені самій, чи, може, ти?.. – спитала Орлана, хоч знала, що питання зайве, і знала, яка буде відповідь. – Як собі бажаєш, – відповів.

У моїй уяві до деталей виринула картина після нашого загину. Вони геть забруднять наші тіла, як будуть витягати з бункера. Покладуть нас на машини й повезуть до Луцька, ні, певно, до Львова. Там, на подвір’ї ґебівського будинку, зіпруть наші замерзлі тіла об мур і приводитимуть людей, щоб пізнавали, хто ми. А може, й не будуть показувати, може, відразу зорієнтуються, хто загинув, таж вони впізнають мене у Львові. Тут по селах будуть говорити про нашу смерть. Шкода, що я не в рідних сторонах, там люди точно знали б, що саме я загинула, а тут пройду безслідно…

Дружина Дубового казала, що перед смертю вдягне чисту білизну та вишиту блузку. В мене також є вишита сорочка, подарована Нечаєм у Карпатах, але не маю охоти її вдягати, вже буду так, як є. З кожною наступною хвилиною мене все більше огортало почуття самітності. Кажуть, в товаристві і смерть легша. На ділі ж вона ні трохи не стає легшою, бо, навіть будучи в товаристві, кожна людина мусить зустріти її індивідуально, мусить сама переступити поріг вічності. Може, тому ми й не розмовляли, бо кожний хотів мати для себе ті останні хвилини життя”…

Того разу смерть оминула Василя і Марічку, хоч життя готувало ще чимало випробувань їхній любові. Обох захопили з допомогою провокації у 1953-му, допитували, схиляли до співпраці. Закохані домовилися, що жінка дасть згоду на співпрацю, аби потрапити на волю, завербованою агенткою дістатися на Захід і розповісти правду про те, що робиться в Україні. Вона так і зробила, хоч знала, що це може означати смерть для коханого Василя.

Врешті їх пригоди закінчилися щасливо. Настільки, наскільки могло бути щасливим життя у той час. Марічка повернулася в Україну і зустріла Василя, але… через півстоліття після того, як залишила його в тюремній камері на Короленка, 33. Зустріч відбулася вже у 1990-ті, в незалежній Україні. Втім, любов в екстремальних умовах спонукає як до надзвичайно шляхетних, так і надзвичайно підлих кроків. І про останній з випадків решта нашої історії. На середину 1951 року чекісти вже мали на своєму рахунку багато успішних операцій проти українського підпілля.

Проте “остаточний розгром залишків бандформувань”, про який вони звітували партії з 1946 року, все ніяк не міг завершитися. Особливо важко протистояти повстанцям було в гірських районах Карпат, де підпільники користалися не лише сприятливими природними умовами, але й сильною підтримкою місцевого люду. В рамках однієї з операцій 24 липня 1951 року чекісти вийшли на зв’язкових “Яросевича” і “Сміхуна”, які могли привести їх до одного з головних ворогів у цьому терені – референта Служби безпеки ОУН Коломийського окружного проводу Романа Тучака- “Клима”.

Референт СБ Роман Тучак через свою любов до дружини став агентом МҐБ “Тарасом Степановичем”

Повстанців захопили за допомогою підсипаного у їжу снодійного. В результаті допитів один із них (“Яросевич”) назвав місце переховування Тучака. Через чотири дні чекісти, яких вів колишній зв’язковий, рушили до лісової схованки. Незважаючи на обережність, захопити повстанців зненацька не вдалося – чатовий (рідний брат “Яросевича”) відкрив вогонь. Сутичка була короткою, перевага чекістів, які йшли на захоплення важливого керівника підпілля – очевидною. Тому повстанці, відвоювавши для себе цінні секунди життя, вирішили відібрати його в себе самі.

Серед підпільників були дві сестри Люба та Надя. Перша з них померла моментально від кулі, пущеної в скроню. Пістолет другої дав осічку, і вона впала не від своєї кулі, а від пострілів нападників. Впала, але не загинула – лише отримала поранення в праву руку і дві ноги. Розлючені, бо не вдалося тихо провести захоплення, чекісти розізлилися ще більше, коли побачили, що серед убитих немає Романа Тучака.

Його не було у схованці в момент штурму. Здавалося, операція провалилася. Але енкаведисти не бажали відступати, особливо коли дізналися, що підпільниця Надя Кульчицька, яку вони захопили живою, дружина керівника СБ. Вони мусили скористатися унікальним шансом. Тим паче, що “з інформації, якою ми володіємо про “Клима”, – звітували оперативники, – відомо, що він відчуває сильну прив’язаність до своєї дружини і малолітнього сина”. Схоже, 28-річний референт СБ Коломийщини не дуже приховував своїх почуттів до сім’ї. Один із його охоронців так згадував момент, коли подружжя передавало свою дитину батькам Наді: “Передавати дитину йшли ми троє – Клим, його дружина Надя Кульчицька і я…

При передачі дитини жінка поводилася спокійно, по ній не було помітно, що вона нервувала. Зате Клим був дуже схвильований, з очей котилися сльози і в останню хвилину, коли забирали дитину, він зіскочив з чердака і ще раз подивився в той бік, куди її понесли. Дитина була передана 8 липня 1951 року. Після цього не було дня, щоб Клим не згадував про свою дитину. Він говорив, що дитина для нього була втіхою і відрадою в житті, ділився зі мною своєю минулою радістю, про те, як йому добре було слухати, коли дитина після його повернення з терену, говорила: “Тятя, тятя”.

Через три тижні після прощання з малятком до Романа дійшла інформація про чекістську облаву. Достеменно про її результати він не знав, йому повідомили лише, що одна із жінок залишилася живою. Він зустрівся із батьками дружини, яким повідомив про смерть однієї і полонення іншої дочки. Мати Наді почала клясти Романа, звинувачуючи його в тому, що він довів до смерті її доньок. Вимагала зробити все, щоб врятувати бодай одну.

Кілька днів Роман ходив сам не свій, в душі змішалися горе і надія. Він чомусь був певен, що саме Надя жива. Але це лише посилювало інше душевне протистояння – поміж відчуттям обов’язку, відданістю друзям і справі, якій посвятив своє життя та любов’ю, без якої він не мислив цього життя. Врешті, перемогла остання. Через два тижні після захоплення Наді Роман відійшов подалі від своїх охоронців та сів писати листа. “Полковнику Захарову, – звертався він до свого чекітського візаві, – 28 липня цього року Ваші війська наскочили на мій постій, де була моя дружина і її сестра.

Як мені відомо, одна з них жива. Якщо це моя дружина, то взамін на те, що відпустите її до мене і не зачепите її сім’ї, я погоджуся співпрацювати з Вами. На доказ моєї згоди я погоджуюся видати Вам одного керівників на цьому терені”. Заради свого кохання Роман Тучак вирішив пожертвувати життям, але не своїм, а своїх побратимів. Позиція, яку він займав у підпіллі як керівник Служби безпеки створювала для чекістів унікальні можливості. Лист есбіста потрапив за адресою і став початком масштабної агентурної операції “Перехоплення”, яка керувалася Міністром держбезпеки УРСР Ковальчуком, участь у розробці, якої брали керівники МҐБ СРСР. Перехоплені чекістами почуття підпільника обернулися смертю великої кількості людей, фактичного розгрому підпілля на великій території Карпат.

Любов таки зла…

Джерело ТСН


Додано 27.07.2012