Диво тисячолiття

20-річчя Незалежности України відзначали українці в цілому світі. Вже те, що про Україну в ті дні говорили не лише українці, свідчить про увагу до України в світі.

Тим часом мізерна влада реґіоналів усе робить мізерно. Думає, де позичити гроші, як зекономити на культурі і як налякати політичними судами… А потім януковичі дивуються, що у світі про них і не згадують. Згадують, але як? Як пост комуністів…

Українські видання за кордоном відзначили свято незалежности святково. Готувалися мистецькі колективи, винаймали розкішні приміщення! Велика колонія українців в Італії. Голова Християнського Товариства українців в Італії Олесь Городецький запросив гостей з України.

Тут, нарешті, можна було побачити українських священиків, монахів, студентів і поселенців, що вже десяток років обживають квартали Вічного міста. А починалося ж з «Енеїди»:

Рогамус, доміне Латине,

Нехай наш капут не загине,

Пермітте жить в землі своєй…

Хоть за пекунії, хоть гратіс,

Ми дякувати будем сатіс,

Бенефіценції твоєй.

Серед наших «троянців» є співачки, скрипалі, актори — вони могли б і своїми силами дати концерт. Але усім було цікаво почути «вітер з України», побачити незнайомих і знайомих земляків. І, зрештою, усіх мучить питання: «Чи буде в Україні лад, і як те розуміти, що там діється?» Нижче подаю фрагменти з мого виступу в Римі 25 вересня.

Вітаю українців під небом Італії. Що сталося в кінці ІІ ст. від народження Христа? Створюється враження, що молодь головнішого не знає і не має кого запитати, бо батьки дома ніколи не казали дітям прикрої правди…

На запитання — відбріхувалися, щоб правда не довела до біди…

— Скільки ви заробляли на місяць? — запитує турист.

— А у вас негрів лінчують — відповідає ідейний совок.

І раптом щось закрутилося над головами «будівників комунізму». В його мурашнику був свій порядок. Кожен комар кудись тягнув якусь подушечку. І раптом щось невідоме і велике чоботом розкинуло мурашник, все розлетілося… А мурашки вціліли.… Маленькі мурашки люблять леґенди: от колись у нас був мурашник великий, як гора. Жили ми добре, порядок був.

Мурашки ж історії не пишуть і не читають. А люди пишуть — але одні так, інші — навпаки. Уявімо собі, що комуністичний мурашник вцілів. Багато з вас були б не в Італії, а на Колимі. І то вже не як засланці, а замануті туди довгим рублем. Кордони були б на замку, і рот у кожного — на замку.

Часто журналісти мене запитують: «Чи за таку Україну ви боролись?» Ми боролися за право любити і творити Україну! На початку 90-х років був анекдот.

Гласність зайшла до Перебудови провідати подругу в лікарні.

— Щось серйозне? — запитала Гласність.

— Спершу думала — серйозний перелом. Виявилося — звичайний вивих,— мовила Перебудова.

Отак би й закінчилася реформа Горбачова — зміною гасел. Зміною курсу партії. Боротьба з алкоголізмом. Боротьба з розкраданням народної власности. Гласність у боротьбі з недоліками. А далі знов — черговий з’їзд КПСС — і одностайне схвалення…

Але десь з високих сфер пролунав Голос, якого не чули, бо в небо не дивились.

Голос: — Увесь ваш розум пішов на зміцнення вашої влади! А ви її втратите бездумно і непомітно. — Усі ваші сили пішли на озброєння і нищення «ворогів». Але ви впадете не від ворога — і впадете без жодного пострілу.

— Усі ваші завоювання підуть вам на сором: в Берліні створять музей муру — вашого відмежування від Европи.

У Варшаві ваше ім’я прив’яжуть до Катині.

В Будапешті поставлять ваш танк в музеї окупації…

А український недомучений народ проголосує з результатом 91% — за незалежність від Москви.

Найстрашніше, що ви почуєте: як нас нищили. Відразу після «визволення» Західної України, країн Прибалтики почалися арешти.

Кого і за що арештовували? Людину, яка мала власність, авторитет і незалежне становище. Людину, яка була духовним вчителем народу. Людину, яка була національним авторитетом і організатором.

За кілька місяців сплюндровано громадянське суспільство і побудовано «Аґітпункт». Високого голосу неба не чули, бо слухали голос Кремля. Усі вершини були знівельовані, люди оглушені. Тому здивувалися: «імперія зла» розсипалася. Танки і ракети пішли на брухт, а комуністи стали злодіями і розікрали «соціялістичну власність». Як у сні!

А що залишилося? То не був вселенський потоп. То не була «боротьба за мир», після якої каменя на камені не буде…

То був колапс ідола, напоєного народною кров’ю і звеличеного системою лжі.

Маленький, як мурашка, будівник комунізму раптом згадав, що його вчили:

— боротися проти приватновласницьких пережитків;

— боротися проти релігійних пережитків;

— боротися проти національних пережитків.

А тепер не треба боротися. І він став робити все навпаки. Бо ж переворот! Хаотично він став повертатися до «пережитків минулого».

А на початку 90-х Вавилонська вежа впала, і будівники кинулися до «пережитків минулого» — до приватизації, до релігії, до національних організацій.

Але якось не чесно повертався посткомуніст, а лукаво, так, як його навчили — нечесно і облудно. До храму він нібито повернувся. Але без покаянної молитви. Не за допомогою гнаних хранителів святині, а тримаючись тих, що служили і Мамоні і Богу, тобто пристосуванців.

До національної гідності і честі він не міг повернутися за допомогою лицарів, що поклали своє життя на вівтар Батьківщини. Їхні імена в системі лжі стали одіозними. Йому простіше було приєднатися до «державотворців», у яких повна губа патріотизму, а тим часом лукаве око шукає вигоди. А вже до приватної власности він повернувся вмить, але не через працю, а через крадіж-прихватизацію…

Будувати свій храм, свій національний вівтар, свій дім, то треба було б подбати про фундамент правди. Але посткомуніст не розрізняє правди, бо його вчили орієнтуватися на кон’юнктуру.

Постсовєтська людина не стала вільною і незалежною від рабських звичок. Чи могла вона будувати незалежну Україну — самовіддано і жертовно?

Усі Президенти України в минулому — члени КПСС. Вони пройшли школу безвідповідальности. Інфантилізація суспільства дійшла до того, що у нас по півсотні кандидатів у Президенти.

Як в анекдоті:

— На скрипці граєш?

— Не пробував. Але мабуть граю.

Злочини комуністів в Україні безмірні. Але найбільший злочин — система обезголовлення нації. Починаючи від 1918 року складали списки найкращих і знищували — аж до заборони згадувати імена. Погляньте на групові світлини дореволюційні… Погляньте на фотографії епохи п’ятирічок — і побачите результат системного спустошення…

Чи таку незалежну Україну ви собі уявляли?

Якби не чудо кінця ХХ ст., ми мали б комуністичне гетто. Тепер маємо посткомуністичне. Комуністичне — то система великих злочинів, організованих Кремлем. Вони забезпечили 90% атеїзм і 90% моральну стерилізацію. Деґрадація особлива — від 70-х років. Але особа є загадкою!

Залишалися «винятки і виродки»… А може просто совість?

Що ми отримали від падіння системи? Ми отримали відсталу, фіктивну державу, керовану з Москви. Отримали бюрократичний апарат, безвідповідальний перед народом. Отримали безбожно і антинаціонально налаштовані кадри. Ці люди нездатні будувати Незалежну Україну.

Отримали в спадщину «новий тип радянської людини» — тип лукавого раба, корисливого і безбожного, але уже без партійного контролю… І вони у нас досі при владі.

Але кожен з нас все-таки отримав:

— свободу совісти, свободу творчости, свободу слова;

— ми отримали Незалежну Україну, офіційно визнану у світі і ще не визнану постсовєтською людиною, що досі «проживає на вул. Леніна»;

— ми отримали право духовно підійматися і жити без конвою і страху;

— право творити незалежність в собі, в своєму домі, в своєму середовищі — згідно з Законом Божим;

— між іншим, ми отримали право називати речі своїми іменами і не поклонятися ідолам сліпої юрби, яка поклоняється і змушує до цього інших.

Ми отримали багато, якщо це брати на плечі наших попередників — борців за волю. Вони мали тільки ярмо. Ех, якби їм воля — вони б стали господарями, а не втікали на чужину.

Зараз головна проблема — навіть не влада донецького клану. Може нам Бог послав ту хворобу, щоб ми ще нею перехворіли, щоб так очиститись? Головна проблема зараз — відродження морально здорової людини, відродження гідности і порядности. Я думаю, це можливо тільки через повернення до релігійної віри, яка ставить високі вимоги до людської справжности.

Люди на Заході пройшли школу реформації і контрреформації, і це закоренилося в соціяльних інституціях, в законах, в свідомості і підсвідомості. Їм здається, що релігія трансформувалася в громадянські форми та правові інституції.

Людина постсовєтська, навпаки, зазнала розмивання моральних понять. Вона пройшла через безвідповідальність і лукавство. А тепер має пройти очищення через віру і Закон Божий. Навести лад в собі, викоренити спокусу насильництва можливо через пізнання ладу Творця і його Закону, що лежить в основі всього сущого.

Маю право — значить маю обов’язок. Передусім — гідно нести честь і ім’я свого краю, спадщину предків. Це мені дар — на виріст. Адже призначення людини — підійматися вгору.

Я відчуваю щастя жити без контролю і без конвою і без необхідности брехливо повторювати офіційну лож. Це було дуже принизливо і гріховно.

В умовах незалежности виробляється інший тип людини — гідної і сміливої. Виробляється у важкій боротьбі з рабами при владі і рабами, що їх обрали… Невдоволених нині не менше, ніж було в країні, де всі були «за», а кожен окремо — «проти». Але не забуваймо, що ми несемо спадок і колоніяльний, і геноцидний. Нам рано порівнювати своє життя з життям людей вільного світу, що народилися вільними. Демократія — для вільних і відповідальних.

Але в справах чести, порядности, законослухняности ми повинні себе рівняти. І в нашому народі збереглися ці християнські цінності попри все. Український народ виживав за будь-якої окупації, то вижиє і в умовах боротьби з посткомунізмом.

http://www.facebook.com/notes/євген-сверстюк/диво-тисячолiття/344343012251369