Громадськість та політика історичної пам’яті

Автор — Павло Подобєд

Сильних завжди поважали, або боялись. Кожен чоловік, ще будучи хлопчиськом, затямив, що найчастіше задиркуваті старшокласники роздають стусани тим, хто не може за себе постояти. Не вмієш себе захистити, не маєш сили волі дати відсіч – готуйся до постійних проблем. Російська імперія, а згодом СРСР, добре подбали про те, аби знищити всі матеріальні символи, які нагадують про силу та гордість українців.

Образ хохла-блазня широко культивувався на теренах «єдіной-нєдєлімой». Українцям було дозволено мати власну кухню, своєрідну архітектуру та навіть «діалект», котрий, звісно, мало чим відрізнявся від російської мови. Табу існувало на «окрему історію». Вона, історія, завжди була «нерозривно пов’язана» з російською минувшиною. Так було і за царизму, і за совка.

У 1917 році розпочалась досить коротка, однак надзвичайно яскрава мить нашої державності. За декілька років рух національного самовизначення набув такої потужності, що можна з упевненістю сказати: доба УНР та УД була вибухом націогенезу українців. Держави припинили своє існування, однак українці вже минули свою точку неповернення – усвідомили себе в ролі господарів власного життя, в ролі державної нації.

Могила бойовика ОУН (р) Михайла Ощипка у с. Михайлівка Нововоронцовського р-ну Херсонської обл. На тому ж цвинтарі є могила Ілька Бесараба – підпільника ОУН, який відбув 10 років покарання у радянських концтаборах. Пам’ятник на могилі Бесараба, як і на могилі Ощипка, не містить жодних згадок про те, що померлі були підпільниками ОУН чи політв’язнями. Фото автора

Шлях до свободи коштував для нас чималих жертв. Тисячі вояків Армії УНР загинули у боях з більшовиками та білогвардійцями. Їхні могили мали б нагадувати новим поколінням українців, що свобода від окупантів народжується тільки в річищах крові. Україна заплатила цю ціну. Однак, як часто нам доводиться бачити цвинтарі чи поодинокі могили козаків та старшин Армії УНР? Де пам’ятники та меморіальні дошки на честь подій Перших Визвольних змагань?

Є важливіші справи

Очевидно, скажете ви, що політика національної пам’яті належить до сфери державних інтересів. Дійсно, хто як не уряд мав би дбати про пошану до воїнів, які аж до смерті боронили цей уряд? Проте, за цієї влади розраховувати на будівництво пам’ятників та відновлення українських військових поховань – не доводиться. Однак і попередні уряди та президенти не присвячували належної уваги вшануванню борців за незалежність.

Могила стрільця УПА Дмитра Кузьо  у с. Михайлівка Нововоронцовського р-ну Херсонської обл. Пам’ятник із тризубом встановлений нащадками вояка. Фото автора

Наріжні та принципові питання державотворення завжди були в Україні «не на часі». Жоден з українських урядів не мав стратегії розвитку власних збройних сил та спецслужб (завжди підтримуючи наявні «радянські відрижки минулого»), державної мови, освіти, інформаційного простору тощо. До цього переліку потрапила й історична політика. Нам було ніколи опрацьовувати державницьку історичну концепцію, ми не мали часу на творення власного пантеону героїв та адекватну оцінку радянської окупації. На все це знайшли час наші успішні сусіди. Українська влада ніколи не відволікалась на такі «дурниці», хоча і на «серйозних напрямках» (економіка, соціальне забезпечення, зовнішня політика) не досягла серйозних результатів.

Націю творить холодильник?

Ми, українці, ще й досі сперечаємось над тим, чи варто подумати над сюжетом, перед тим як почати писати книгу. Чимало впливових людей все ще переконані: наш народ об’єднує не сюжет книги, і не мова якою вона написана, а блискуча кольорова обкладинка і білий папір дорогих сторінок. Мовляв: людям байдуже в якій державі жити, аби картопля була безкоштовна.

Могила стрільця УПА Йосипа Пилипчака. Пам’ятник встановлений коштами родини ветерана та благодійної ініціативи “Героїка” у 2011 році. На тому ж цвинтарі спочиває декілька оунівців – їх пам’ятники ні чим не нагадують про бойовий шлях похованих. Фото з архіву БІ “Героїка”

На жаль, як і в школі, ми змушені вчитися читати, перед тим як сісти за написання серйозних текстів. Отже, нам не оминути того, чого так уникали політики та громадські діячі протягом років незалежності. Ми повинні вирішити, що є фундаментом нашої держави: УНР чи УРСР. Вже виходячи з цього рішення – дати державну оцінку тим подіям, які пережив наш народ: більшовицьку та білогвардійську окупації, знищення УНР, червоний терор, Голодомори, нацистську окупацію тощо. Тоді, з часом, все стане на свої місця.

Історична політика та громадськість

У теперішній час лише громадськість може творити історичну політику. Саме на громадські організації та ініціативи лягає відповідальність за формування державницьких позицій в оцінці історії. Українці повільно, але впевнено йдуть цим шляхом. У цій царині нам є чим пишатися, адже те, що в Польщі чи Литві є державною політикою – в Україні є справою рук неурядових організацій. Тут варто відзначити працю багатьох спільнот та окремих особистостей. Серед них – видавництво «Темпора» (десятки книжок з історії України, чимало з яких присвячено темі УНР та Української Держави); Центр Досліджень Визвольного Руху (займається дослідженням головно боротьби УПА та ОУН), Історичний клуб «Холодний Яр» (діяльність спрямована на вивчення та популяризацію отаманських рухів, які боролися за незалежність України в першій половині ХХ ст.); передача «Машина часу» на «5 каналі» (у популярний та доступний спосіб оповідає глядачам про «табуйовані» радянським режимом історичні теми) сайти «Історична правда» та «Україна incognita» (платформа для публікацій історичних досліджень, нарисів та нотаток). Останні два проекти заслуговують на особливу увагу, адже й до сьогодні вітчизняні історики мають досить обмежені можливості для «виходу в світ». Фахові статті на історичну тематику (написані не в академічному, а в публіцистичному стилі) публікує досить обмежена кількість ЗМІ: журнал «Український тиждень», газети «День», «Дзеркало Тижня» та «Україна молода», сайт «ТСН». Відтак чимало дослідників та публіцистів мають змогу достукатися до широкого загалу лише завдяки цим двом сайтам.

Братська могила воїнів УПА у с. Станків Стрийського р-ну Львівської обл. Фото з http://sstankiv.wordpress.com

На окрему увагу заслуговують клуби військово-історичної реконструкції: «Повстанець» (реконструкція одностроїв воїнів УПА) та «Чота пішої розвідки Третьої Залізної дивізії Армії УНР». Завдяки заходам клубів (реконструкції боїв, лекції з історії українських військових одностроїв тощо) українці мають змогу ближче познайомитись з історією українського війська.

Не так давно, у 2010 році, в Україні з’явилась ще одна громадська ініціатива, яка має на меті популяризацію історії збройної боротьби за незалежність. Мова йде про благодійну ініціативу «Героїка», яка займається відновленням та впорядкуванням українських військових поховань, встановленням пам’ятників та пам’ятних знаків на честь борців за незалежність. Активісти «Героїки» розшукують могили воїнів Армії УНР та вояків УПА, проводять їх інвентаризацію. Ті з поховань, які потребують найбільш негайної реставрації або встановлення нового пам’ятника – описуються (складається історична довідка, готується проектно-кошторисна документація тощо). Згодом активісти збирають кошти та встановлюють пам’ятник. Потреба в подібного роду ініціативі – більш ніж очевидна. Так, на території центральних та східних областей України свого часу було поховано чимало воїнів Армії УНР, які загинули у боях з окупантами.

Комплекс поховань воїнів УПА у с. Літвиця Дубровицького р-ну Рівненської обл. Відновлено благодійною ініціативою “Героїка” у 2011 році. Фото з архіву БІ “Героїка”

Більшість цих поховань або знищені радянської владою (з метою недопущення творення «культу військових могил»), або зникли (наявні фізично, проте абсолютно занедбані та недоглянуті). Відтак “східняки” перебувають на межі цілковитої втрати всіх можливостей відродити історико-меморіальні згадки про збройну боротьбу на теренах колишньої УНР. Не раз доводилося зустрічати такі твердження: «Никаких «борцов за «незалежность» у нас никогда не было». Як аргумент наводиться той факт, що від боротьби українців «і сліду немає», натомість про боротьбу “червоних” нагадують могили невідомих солдатів, меморіальні дошки та численні пам’ятники.

Братська могила воїнів УПА у с. Селець Дубровицького р-ну Рівненської обл. Фото з архіву БІ “Героїка”

Інший важливий аспект збереження військових поховань – могили ветеранів УПА, які після «відсидки» у сталінських концтаборах масово оселялись на сході та півдні України. Скажімо, в одній лише окремо взятій Херсонській області розташовано понад 30 таких поховань. Майже всіх ветеранів поховали як цивільних осіб: без козацьких хрестів, без жодних написів, які вказували б на те, що могила є військовою. Більше того – нерідко можна зустріти пам’ятники з російськомовними написами. Наприклад, стрілець УПА Богдан Яремко. Цей боєць потрапив у полон лише через те, що одержав поранення у груди в бою з більшовиками. Відсидів 20 років. Після звільнення оселився у Херсоні. По смерті на його могилі встановили пам’ятник: «Здесь покоится Яремко Богдан Владимирович». Здогадайся, що цей Яремко був воїном УПА. Цілком ймовірно, що пам’ять про цю людину відійде у засвіти разом з його старими побратимами. Натомість у селі Михайлівка Нововоронцовського району Херсонської області є декілька могил оунівців та упівців (оселилися в селі після концтаборів). На могилі стрільця УПА Дмитра Кузьо встановлено пам’ятник із тризубом. Відтак в селі знають: «у нас жили бандерівці». В інших селах того ж району, де компактно селилися ветерани УПА, і де могили комбатантів не відрізняються від могил пересічних селян, – місцеве населення ні сном, ні духом про УПА.

Якщо і далі чекати, поки зміниться влада і за справу візьметься держава, то можна втратити не лише поховання воїнів Армії УНР, а й могили вояків УПА. Вже сьогодні по всій Україні є села, де навіть старожили не можуть сказати напевно – де саме покояться українські воїни. «Немає пам’ятників — немає і пам’яті», – саме до такої позиції може призвести бездіяльність громадськості.

Джерело: Україна Incognita

Додано 19.01.2012