Остання чекістська п’ятирічка. Кінець КҐБ

Автор — Володимир В’ятрович, для ТСН.ua

На останок чекісти, мабуть, багато думали про історію, кожен про свою особисту, всі разом про історію своєї структури та радянську в цілому. Саме тому в останні дні своєї влади вони так завзято нищили документи, які могли показати минуле в правдивому світлі.

У неділю 21 січня 1990 року відбулася найбільша акція українського національно-демократичного руху. З нагоди річниці Акта Злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою на вулиці вийшла небачена до того часу кількість людей (за різними підрахунками від 500 тисяч до 5 мільйонів), які вишикувалися в кількасоткілометровий ряд і об’єднали столиці двох державних формацій 1918 року — Львова і Києва. За ідеєю акція нагадувала проведений кілька місяців перед тим масовий захід під назвою «Балтійський шлях». В ньому взяли участь близько двох мільйонів активістів, які сполучили столиці трьох балтійських республік. 

Тож чекісти знову не зуміли завадити поширенню ідей. Навіть здобувши досвід спроб блокування балтійської акції, в Україні вони теж виявилися безсилими. Хоч намагалися. «Із врахуванням особливостей оперативної обстановки в області, — писали житомирські чекісти, — наявної інформації про прояви і задуми націоналістичних і антисуспільних елементів Управлінням КГБ застосовувалися засоби для локалізації акції». Арсенал залишався традиційним: «профілактичні бесіди», погрози, розмови з керівниками підприємств, які мали пильнувати, аби їхні робітники раптом не з’явилися у вихідний день на вулиці поблизу маніфестантів. 

В деяких місцевостях таким чином вдалося частково завадити проведенню акції, але не припинити її. Із західноукраїнських областей їхали автобуси із тисячами людей, які будували ланцюг в районах, де бракувало місцевого населення. Загалом кагебісти стверджували: «Зростання останнім часом націоналістичних настроїв є прямим наслідком провокуючих дій націоналістів зі Львова. Особливо наочно їх організаційна роль проявилася під час проведення т.зв. «живого ланцюга», в якому було залучено близько 300 тисяч мешканців Львівської області, розосереджених по всій трасі». 

В 1990 році чекісти остаточно програли «вуличну війну» — ані спинити, ані очолити мітингової стихії вони так і не змогли. А тим часом наближалися вибори, де вулична агітація, масові мітинги відігравали важливу роль мобілізації опозиційного електорату. Розуміючи це, керівництво українського КГБ, МВД, Прокуратури та Міністерства юстиції запропонувало у лютому ввести до 1 липня мораторій на проведення будь-яких політичних акцій в республіці та підвищити відповідальність за «порушення громадського порядку». 

Звичні 15 діб покарання вже не могли бути достатнім інструментом стримування громадської активності. До спроб законодавчого «закручування гайок» влада вдаватиметься цього року неодноразово. Чекісти зокрема пропонували прийняти закони про громадські та політичні організації, який позбавив би їх можливостей отримувати закордонну допомогу, а також про порядок використання вогнепальної зброї співробітниками правоохоронних органів при забезпеченні громадського порядку. Врешті 2 квітня 1990 року прийнято Закон СРСР «Про посилення відповідальності за замахи на рівноправність громадян і насильницьке порушення єдності території Союзу РСР». 

Попри толераційну риторику про боротьбу з національною дискримінацією всі чітко розуміли завдання нового нормативного акта — придушити відцентрові тенденції в СРСР. Він забороняв громадські та політичні об’єднання, діяльність яких спрямовувалася на «порушення єдності території Союзу». Таким чином влада намагалася оголосити поза законом активістів національних рухів у республіках, що вже стали вагомим політичним чинником. В Україні навіть чинником, який після 26 березня 1990 року отримав парламентське представництво. 

За два тижні до виборів львівські чекісти занепокоєно констатували: «Діючі в області численні угрупування, здебільшого націоналістичного штибу, використовуючи передвиборчу кампанію, об’єднали зусилля в боротьбі за владу і зуміли відтіснити на другий план в питаннях ідеологічного впливу на населення офіційні органи. В результаті цього серед значної його частини відбувається наростання націоналістичних та сепаратистських настроїв, відзначається швидка політизація робітничого класу на основі підкинутих націоналістами антипартійних гасел». 

Спецслужба вирішила боротися з проблемою звичним способом — якщо неможливо зупинити, треба очолити. Ще в кінці попереднього 1989-го вони прийняли рішення «рекомендувати керівному і оперативному складу органів КҐБ республіки узгодивши з партійними і радянськими органами активно включитися в передвиборчу боротьбу. Для забезпечення єдиного підходу розробити проект передвиборчої платформи кандидата в народні депутати від органів КҐБ». Тож співробітники спецслужби спробували стати народними обранцями, при чому на всіх рівнях — від найнижчого місцевого до найвищого республіканського. 

Українських чекістів надихав приклад шефа: Микола Голушко з минулого року був депутатом Верховної ради СРСР. Навіть у Львівській області, де працівники Комітету давно не користувалися симпатіями місцевого населення, участь у виборах взяли 52 співробітники, в Тернопільській — усі начальники районних апаратів кандидатували до районних рад. У виборчій кампанії чекісти спробували задіяти усі наявні у них ресурси, та результати виборів стали не особливо вражаючими — 537 чекістів по всій республіці отримали мандати депутатів різних рівнів, з них лише чотири почали працювати у Верховній раді. Навіть гірше — «об’єкти оперативних розробок» перемогли Комітет у загальному рахунку. Окремі місцеві ради на Західній Україні контролювалися активістами національно-демократичного руху, а до Верховної ради пройшли десятеро давніх «підопічних» спецслужби — дисидентів та колишніх політв’язнів. 

Згодом саме вони, разом із своїми молодшими соратниками із національно-демократичного руху, утворили депутатську групу «Народна рада», яка складалася з 126 депутатів. Попри те, що це була далеко не більшість у парламенті, саме ця група своє політичною активністю здійснила остаточний перелом в політичному розвитку країни. За кілька місяців було прийнято низку важливих актів, зокрема 16 липня 1990 року проголошено Декларацію про суверенітет. 

Протистояти новій хвилі стало значно важче, а то й неможливо. Кагебісти пробували використовували звичні методи провокацій, але вдалою була лише одна спроба. 14 листопада 1990 року за «напад на співробітника міліції» заарештовано колишнього політв’язня, а на той момент народного депутата Степана Хмару. Республіканське телебачення продемонструвало відеозапис інциденту з необхідними чекістам коментарями. В результаті вони із задоволенням констатували: «В більшості трудових колективів, серед технічної інтелігенції і сільських працівників згадане рішення Верховної ради УРСР [про дозвіл на арешт Хмари — В.В.] продовжує сприйматися з схваленням, як давно очікувані рішучі дії». Проте ця справа не стала переломною і попри те, що темпи розвитку демократичного руху в кінці 1990 на початку 1991 року справді сповільнилися, повернути історію назад уже не міг ніхто. 

Ситуація в країні змінилася, і для того, аби «втриматися на плаву», Комітет мав пристосуватися до нових обставин. Тому чекісти вирішили вдатися о новомодного тоді інструменту — зв’язків з громадськістю, або піару. Причому українські чекісти виявилися найбільш вправними. 23 липня 1991 року «Огляд про досвід роботи КҐБ Української РСР із зміцнення зв’язків з громадськістю» було розіслано у всі республіканські комітети як взірцевий. Здавалося б справді є чим хизуватися — протягом 1990 року відділи зв’язків з громадськістю створено у всіх обласних управліннях. За цей же рік підготовлено 51 радіопередачу, проведено 30 «круглих столів», та написано 189 статей про те, як Комітет сприяє «встановленню справедливості щодо жертв беззаконня», тобто жертв масових політичних репресій. Поставлене завдання передбачало «формувати у громадськості образ чекіста — захисника прав і свобод особистості, а не тільки представника правоохоронних органів». Проте реальне ставлення суспільства до КҐБ практично не мінялося — страх перед чекістами відходив разом із повагою до них. Зрештою, це саме стосувалося і всієї радянської влади. 

Протягом половини 1991 року комуністи, здавалося, перехопили ініціативу у демократів — успішно провели референдум за збереження СРСР. Але надто пізно — розпад Союзу на той момент вже був неминучим. Врешті радикальна спроба повернути історію назад, яку здійснили члени ГКЧП в Москві, поставила крапку на існуванні СРСР, а з ним і КҐБ. 

На останок чекісти, мабуть, багато думали про історію, кожен про свою особисту, всі разом про історію своєї структури та радянську в цілому. Саме тому в останні дні своєї влади вони так завзято нищили документи, які могли показати минуле в правдивому світлі. З цим теж не встигли. Знищили багато, але того, що залишилося достатньо, щоб зрозуміти — ця система не повинна відродитися. А головна гарантія — наша пам’ять про її злочини.

Джерело: ТСН.ua

Додано 29.12.2011