Чому бояться розсекречення архівів КДБ? Інтерв’ю з істориком Володимиром В’ятровичем

Нещодавно на Волині побував Володимир В’ятрович — історик, голова Вченої ради Центру досліджень визвольного руху (Львів), відомий дослідник Українського наукового інституту Гарвардського університету (2010—2011), якого запросили в Америку для вивчення архівів УПА.

Він розпочав справу розсекречення документів КДБ, будучи від початку 2008 року радником голови Служби безпеки України Валентина Наливайченка, а з жовтня того ж року — директором державного галузевого архіву СБУ.

У березні 2010 року про своє звільнення Володимир В’ятрович дізнався із російських інтернет-сайтів…

— Пане Володимире, що ви встигли зробити нового за час перебування директором архіву СБУ?

— Найважливіше, що нам вдалося зробити, — це показати величезний історичний потенціал документів радянської доби, які були засекреченими. Ми продемонстрували, наскільки інакше може виглядати українська історія, якщо відкривати ці невідомі сторінки, завдяки яким зникає чимало так званих «білих плям». Ніколи не думав, що мова йде про таку велику кількість документів. Через їх призму можна говорити про всю історію України ХХ ст. — з 1918 до 1991 року. Писати історію України без цих документів неможливо, бо вона буде неповною. Завдяки цим документам ми бачимо не просто якісь зниклі раніше постаті, періоди, події, а те, як фальсифікувалася історія: відверті і нахабні механізми фальсифікації, які використовували радянська влада і КДБ для спотворення української історії. Очевидно, це надзвичайно важливо навіть у теперішній ситуації, коли нинішня влада намагається реабілітувати радянський режим. Люди повинні знати, що ховалося за тим червоним прапором і сталінським режимом..

— Проте нинішня влада часто повторює стереотип — «вони стріляли нам у спину», стверджуючи, що УПА стріляло в спину воїнам Радянської армії.

— Абсолютно всі документи — і документи УПА, і радянські, і німецькі — підтверджують активну антинімецьку боротьбу українських повстанців. Роль УПА у перемозі над нацизмом недооцінено, а документів, які підтверджують таку роль, дуже багато.

Спекуляції на тему стосунків між УПА і Червоною армією спростовують документи, які є у наших архівах. Вони підтверджують, що керівництво Української повстанської армії давало чіткі вказівки своїм підрозділам не воювати з Червоною армією, яка наступала.

Є чимало випадків, коли червоноармійці приєднувалися до УПА — часто це були люди, які потрапляли в німецький полон і яких звільняли українські повстанці. Як приклад можна згадати лейтенанта Червоної армії Дмитра Карпенка, який став першим кавалером вищої нагороди УПА — золотого хреста «За бойові заслуги», Івана Кулика (Сірого), який воював в УПА до 1952 року. Дуже красномовним є факт формування національних відділів УПА із звільнених з німецького полону червоноармійців, які приєдналися до повстанців. Це відбувалося тут, на Волині, у місці перебування штабу УПА «Січ» у Турійському районі — нині це урочище Вовчак.

— Як вважаєте: чому саме Валентин Наливайченко пішов на такий крок, як розсекречення архівів КДБ. Не Євген Марчук, Леонід Деркач, ні зараз Валерій Хорошковський?

— На той момент уже визріла ситуація у цьому питанні. Сталися серйозні зміни у ставленні до влади у населення після Помаранчевої революції. Люди були вже готові відстоювати свої права, зокрема право на інформацію. Це зовнішні передумови. Внутрішні передумови полягали в тому, що в самій СБУ, особливо в архіві, було достатньо людей, які проводили активну наукову роботу і розуміли важливість цих документів, намагалися їх публікувати. І велику роль відіграв сам Валентин Наливайченко — людина, яка була з-поза системи, з-поза цих органів, і відповідно міг спокійніше і неупереджено дивитися на всю цю ситуацію, і міг бути більш рішучим у прийнятті тих чи інших рішень. Очевидно, теперішня Служба безпеки України не має відношення до цих документів, вона не те що не повинна зберігати цих секретів — вона не має права їх зберігати, бо це секрети неіснуючої держави, це секрети неіснуючої служби безпеки радянського режиму — КДБ, який не повинен мати нічого спільного з СБУ. У принципі одна з проблем, з якою нам постійно доводилося стикатися, — це психологічна неготовність до такої роботи. Психологічна неготовність взагалі як співробітників СБУ, так і співробітників архіву. Справа в тому, що це були люди, які вважали, що їхнім завданням і місією є зберігати секрети. Потрібно було переформатування на іншу місію: що завданням архіву зробити максимально простим і зручним доступ до архівів для того, щоб з’ясувати невідомі сторінки історії, для того, щоб з’ясувати долю тисяч людей, родичі яких шукають цю інформацію. Саме коли цю місію вдалося поширити в колективі, тоді робота і пішла.

— То за що вас було звільнено з СБУ?

— На жаль, історія ніяк не вирветься з обіймів політики. Вона тими ж політиками нахабно перетворюється в інструмент маніпулювання. У перший же день свого призначення новий керівник СБУ Валерій Хорошковський заявив, що всі архіви, які треба було відкрити, ми вже відкрили, на цьому досить. Я одразу відреагував на це, ще перебуваючи на посаді директора, наголосивши, що спецслужба і її керівник не мають права вирішувати, скільки правди і яка правда має бути відкрита, тому що правда має бути відкрита тільки в повному обсязі, без жодних обмежень. Того ж вечора я побачив своє повідомлення у ЗМІ, а вже на російських сайтах прочитав про свою заяву як колишнього керівника архіву СБУ.

Не зрозумів, чому я раптом став колишнім, тому що на той момент мені жодних формальних попереджень про те, що буду звільнений, не було. Більше того, на деяких російських сайтах з’явилося навіть посилання на номер Указу Президента Віктора Януковича про моє звільнення. А на сайті Президента ще протягом трьох днів цього Указу не було. Ось така інтрига мого звільнення. Але, незважаючи на те, що я був звільнений, ті закони, які зобов’язували мене розкривати ті архіви, зобов’язують і теперішнє керівництво архівів, теперішнє керівництво СБУ продовжувати цю роботу.

— Але ви не припинили своєї активної наукової діяльності?

— Понад місяць тому я повернувся із Гарвардського університету, куди мене запросили в Український науковий інститут цього навчального закладу. Цей інститут має власні архіви, а нещодавно у цьому архіві опинилася колекція матеріалів Миколи Лебедя — одного з ключових керівників українського визвольного руху часів Другої світової війни, який у 1944 році вивіз з собою на Захід величезну колекцію оригінальних документів ОУН і УПА, що протягом тривалого часу доповнювалася за рахунок тих документів, які привозилися кур’єрами.

Я отримав запрошення у Гарвард і завдання провести порівняння, верифікацію та опис матеріалів для того, щоб сформувати єдиний опис масиву всіх документів, які колись складали архів Миколи Лебедя. Цією роботою я займався протягом кількох місяців, укладено список на понад дві тисячі унікальних документів, більшість із них українські документи ОУН і УПА. Але є серед них десь більше трьохсот документів із польського підпілля, понад сотня документів німецької влади і війська, кілька десятків документів радянських, захоплених повстанцями, чехословацькі документи. Ця архівна звірка документів Миколи Лебедя є одним із найцікавіших масивів документів, без яких вивчення історії УПА зараз практично неможливе.

— Мета вашого візиту на Волинь також пов’язана із науковою діяльністю. Яке враження від цієї поїздки?

— Ми записали інтерв’ю з унікальною особистістю — жителем Іваничівського району, євреєм за національністю Мандиком Хасманом, який з 14 років воював в УПА протягом 5 років. Це надзвичайно цікава людина, про яку ваша газета «Волинь» минулого року писала. На жаль, лишилося дуже мало людей, які брали безпосередню участь у повстанській боротьбі, й кожна така людина — на вагу золота. Інформація від таких людей є надзвичайно цінною, тому що це те джерело інформації, яке ми втрачаємо з кожним днем. Це джерело інформації ми не можемо доповнити навіть із документів. Доля Мандика Хасмана показує, що не все можна знайти у документах, бо за документами він проходить як юнак Дмитренко, якого затримали енкаведисти у 1945 році. З його спогадів дізнаємося набагато драматичнішу і набагато цікавішу історію, яка ніколи не буде відображена у документах. Сьогодні ми, як історики, повинні максимально мобілізувати свої сили і записати спогади таких людей. Особливе враження на мене справила заспівана Мандиком Хасманом повстанська пісня «Із піснею на устах ми ідем до бою», де прозвучала тверда віра: «І постане Україна, напевно, постане!» Це те, що надихає.

На фото: Володимир В’ятрович і герой публікації газети «Волинь» Хасман Мандик Жисі — чоловік єврейської національності, який воював в УПА

Леся БОНДАРУК

Джерело: газета «Волинь»

Додано 18.06.2011