Руслан Забілий: «Ніколи не потрібно розчаровуватися: Україна буде!»

Уранці 8 вересня цього року його затримали шість співробітників СБУ в цивільному на пероні вокзалу в Києві, коли виходив з львівського поїзда. Він мав зустрітися з колегами-істориками.

Через два дні в Львові понад 200 представників громадськості пікетували будинок головного  управління СБУ в Львівській області. Серед учасників були ветерани ОУН-УПА, студенти-історики, науковці. Учасники пікету вимагали від СБУ закрити кримінальну справу проти нього і відновити роботу Національного музею «Тюрма на Лонцького». Миттєво поширили звернення до ЗМІ, уряду та закордонних представництв в Україні.

З відкритим листом до Президента України Віктора Януковича, Генерального прокурора України Олександра Медведька та голови СБУ Валерія Хорошковського звернулися керівники Української Гельсінської спілки.

15 вересня до стін Служби безпеки України в Києві прийшли численні пікетувальники з транспарантами та компакт-дисками. Під час годинного пікетування виступили історик Володимир В᾽ятрович, письменниця Оксана Забужко, дисидент-шестидесятник Степан Хмара, Герой України Левко Лук᾽яненко, видавець Іван Малкович, Овсієнко та інші. Акція отримала широкий резонанс в Україні та світі, її висвітлювали сотні інтернет-сайтів та десятки телеканалів.

За п’ять днів 108 закордонних істориків та 114 українських їхніх колег підписали лист-протест проти затримання його співробітниками СБУ і вилучення наукової інформації, розцінивши подію як тиск на історичну спільноту. Світова преса зазначила, що це чи не найбільша акція протесту вітчизняних та зарубіжних істориків проти дій влади за часів незалежності України.

Мову ведемо про українського історика, фахівця з історії ОУН-УПА, колишнього директора Центру досліджень визвольного руху, а тепер директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові нашого земляка Руслана ЗАБІЛОГО. Сьогодні він гість нашої редакції.

ТАКТИКУ УПА ВИКОРИСТОВУВАЛИ ІНШІ КРАЇНИ

— Руслан Володимировичу, Ви вивчаєте військову історію УПА. які з призабутих сторінок вдалося відкрити?

— Цією тематикою займаюся вже понад п’ять років, постійно і серйозно. До того працював науковим співробітником Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича Національної академії наук України. Також керував Центром досліджень визвольного руху, був його директором. Потім мені запропонували очолити музей. Уже рік працюю на новій посаді. За цей період вдалося знайти багато чого цікавого. Вважаю, що значним поступом у дослідженні історії Української Повстанської Армії є видання книжки «УПА: історія нескорених», де висвітлені різні аспекти боротьби українців за свою незалежність, в лавах ОУН та УПА.

— Президент Франції Шарль де Голль свого часу мовив: «Якби Франція мала таку армію, як Українська Повстанська Армія, чобіт ворога не топтав би нашу землю». Чи використовували військову тактику й стратегію Української Повстанської Армії інші країни?

— Цікавилися, вивчали й використовували. Тактику ВПА увів до навчання своїх загонів партизанський ватажок Ернесто Че Гевара. Окрім того, її досліджували в штабах американської армії. Досвід боротьби УПА внесено до програм навчальних дисциплін сучасної американської армії.

— Днями Ви приймали високого гостя – прем’єр-міністра Канади Стівена Харпера…

— Те, що приїжджав прем’єр-міністр Канади Стівен Харпер, для нас – велика честь. Він цікавиться процесами, які відбуваються в Україні, зокрема пов’язаними зі становленням демократії. Візит є знаковим і тому, що уряд Канади добре знає історію України. Канада однією з перших визнала Голодомор геноцидом українського народу і в цьому заслуга також української громади в цій країні. Прем’єр-міністр ознайомився з історією музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», експозицією, яка діє сьогодні. Очевидно, що йому цікава, як Україна вела боротьбу за незалежність проти тоталітарних й окупаційних режимів: польського, німецького та радянського.

ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА ДОЛИНЩИНІ

— В одному зі своїх інтерв’ю про історію державотворення сучасності Ви висловилися, що «відбувається коригування історії»…

— І надалі дотримуюся такої думки, що нам нав’язують чужі цінності у сфері національної пам’яті.  Найперше варто сказати про те, що такі процеси ведуть до згортання демократії в Україні. Тому Україна як європейська держава намагається бути ближче до європейських цінностей, а сповідуючи їх, мусить розставити всі крапки над «і» в своєму минулому і своїй непростій історії. Нам нав’язують, що це нормально, коли відкриваються пам’ятники Сталіну, з навчальних шкільних програм вилучаються теми, присвячені історії українського визвольного руху. Але це аж ніяк не веде до консолідації української нації, а навпаки, до протистояння. Ми повертаємося до, так би мовити, «світлого минулого»  , тобто до тієї історії, яка культивується в Росії.

— Можливою є передача музею із підпорядкування Служби безпеки України до Інституту національної пам’яті?

— Власне те, що музей передають до Інституту національної пам’яті, оцінюю позитивно. Адже цей процес було започатковано ще восени минулого року і цьогоріч у лютому набула чинності постанова Кабінету Міністрів України по передачу музею. Однак зі зміною вади дія цього документа призупинена, і тільки місяць тому під тиском громадськості Президент України все-таки прийняв рішення передати музей Інституту національної пам’яті. Пробачимо, чи буде виконане це рішення і наскільки влада чесна й зацікавлена в існуванні музею. Якщо це зроблять, ми нарешті зможемо мати державне фінансування, виконувати завдання, покладені перед музеєм. Адже нині немає фінансування для розвитку експозиційної та наукової діяльності музею. Працюємо завдяки підтримці добродійників і власній ініціативі.

— Ви добре знайомі і співпрацювали з істориками-земляками Юрієм Зайцевим, Миколою Крайником… Чи збереглися в музеї документи або речі, що свідчать про перебування в тюрмі на Лонцького Зеновія Красівського, Ярослава Лєсіва, інших дисидентів Долинщини?

— Я співпрацював із багатьма істориками та краєзнавцями Долинського району. На жаль, немає серед живих Миколи Крайника з яким був знайомий давно. Він мені надзвичайно багато допоміг у дослідженні періоду шестидесятників на території району. Працюю й нині з Юрієм Зайцевим. Якщо вести мову про долинян, які перебували у тюрмі на Лонцького, то якихось матеріальних речей не залишилося. Все, чим ми наповнюємо експозиції, збираємо під час спілкування з учасниками визвольного руху або їхніми родинами. Думаю, що цю діяльність будемо розширювати, і розповіді про відомих діячів визвольного руху Долинщини займуть у експозиції гідне місце.

— Які речі варто подавати до музею?

— Найрізноманітніші, пов’язані як із діяльністю тієї чи іншої особи, так і з життям її родини. Також матеріали родинних архівів: фотографії, документи, особисті речі. Адже музейництво це та сфера, яка доносить правду до людей не тільки словом і друкованою сторінкою, але й візуальними засобами, цікавими артефактами. 

— Декілька років тому знайдені металеві бідони із документами Української Повстанської Армії та підпільної організації «Українського Національного Фронту-2», заховані Іваном Мандриком. Де вони перебувають сьогодні?

— Не можу сказати, яка їхня доля, тому що зараз важко встановити, де вони є. їх передали до Івано-Франківського музею визвольних змагань Прикарпатського краю.  Ним ми співпрацюємо давно, але там тих матеріалів немає. Будемо надіятися, що вони не пропали. Де ці документи, ми обов’язково з’ясуємо.

—  Як магістр історії маєте чимало наукових праць. Над якими темами працюєте нині?

— Досліджую досить змістовну тематику визвольного руху – історію Української Повстанської Армії, зокрема її тактики та стратегії. Я народився на Долинщині. Тож вважаю своїм обов’язком досліджувати історію рідного краю. «Ремесло повстанця» — одна з моїх книг, присвячена історії визвольного руху на теренах діяльності Калуської округи ОУН, зокрема й Долинщини, яка вийшла друком ще 2007 року. Маю чимало наукових планів, пов’язаних з історією Прикарпаття. Навіть попри те, що в мене співробітники СБУ вилучили цінні матеріали, які я зібрав у багатьох селах району, копіюючи їх із родинних архівів, зможу свої наукові задуми реалізувати. Зокрема видати історію визвольного руху нашого краю 20-80 років минулого століття.

КЛИЧУТЬ ВИШКІВСЬКІ ГОРИ

— Часто відвідуєте рідні краї?

— Час від часу, коли є така можливість. Але завжди, коли особливо багато роботи і хочеться відволіктися від проблем, відпочити, набратися доброї енергетики, то стараюся поїхати до Вишкова, побути зі своїми родичами, поспілкуватися. 

Мама мешкає в Запорізькій області. У Вишкові донедавна жив дідусь. На жаль, декілька місяців тому помер. Із найближчої родини залишилися тільки сестра моєї матері, вуйко і двоюрідна сестра.

— Серед Ваших однофамільців є багато відомих людей. Маєте якусь спорідненість із ними, до прикладу, з письменницею Наталією Забілою?

— Мій батько із Херсонської області з роду Забілих. Звідти і справді вийшли багато відомих людей. За розповідями родичів, по батьковій лінії знаю, що рід – старий, козацький.

— Якщо маєте вільний час, то де і як проводите його?

— Найкращим відпочинком для мене є можливість зібрати рюкзак і поїхати в гори, щоб здолати декілька гірських вершин. Люблю подорожувати Україною. Тут важливим для мене є не лише відпочинок, але й пізнання рідної країни. Вважаю, що українець, який не знає України, мав би її вивчити і дослідити насамперед як туристичний об’єкт, а потім уже їхати відпочивати в інші країни.

СИГНАЛ ДЛЯ ІНШИХ

— Не так давно Вам було не до відпочинку. Відомий історик Володимир В᾽ятрович, ставши на Ваш захист, справу вилучення документів працівниками Служби безпеки України назвав «полюванням на істориків». Газета «Свіча» як кредитований засіб масової інформації взяла участь у прес-конференції екс-керівника СБУ Валентина Наливайченка і попросила висловити свою думку з приводу цієї події. Він дав їй об’єктивну оцінку. І все ж хотілося б почути від Вас, чому сьогодні «полюють» на істориків?

— Те, що зі мною трапилося, є сигналом для інших істориків, котрі займаються тематикою українського визвольного руху, зокрема історією УПА. нинішній владі невигідно, щоб об’єктивно висвітлювався український визвольний рух. Це означає, що вона не хоче знати правди про минуле України, не сповідує українські цінності, вкрай важливі для українців у сфері національної пам’яті, а – навпаки, йде слідами Росії, заганяючи істориків у глухий кут та нав’язуючи цінності, властиві для останньої. До прикладу, Велику Вітчизняну війну в Україні знедавна можна обговорювати та аналізувати тільки позитивно. Це кон᾽юктурний підхід до історії. Так не може бути. Це дозволяє маніпулювати нашою історією різним політичним силам, адже проблема не лише в переслідуванні істориків. Обмежується доступ до інформації, тобто до архівних джерел.

— Нинішній голова політради «Нашої України» Валентин Наливайченко охарактеризував це так: «Все, що відбувається сьогодні, — це агресія, утиски громадських організацій, які повірили державі, прийняли присягу, а їх обшукують в музеї». Що скажете з цього приводу за два дні до виборів?

— Мене не цікавить політика. Бо як історик не маю морального права брати участь у політичних партіях. Такий висновок зробив особисто і вважаю правилом, що із двох речей потрібно вибрати одну. Я обрав історію. Захист національної пам’яті є важливішим для становлення українців як народу, нації, утвердження демократичних та європейських цінностей у нашій державі, ніж упорядкування політичного хаосу. Про вибори можу казати хіба що в контексті того, що відбувається в тій чи іншій сфері, зокрема у сфері державної політики національної пам’яті.  

— Але Ваше затримання було супроводжене політичним резонансом…

— Власне тут проблема полягає в тому, щоб історики не мали можливості досліджувати теми, які невигідні і непотрібні нинішній владі, яка грубо втручається в дослідження історії. Це свідчить про її недемократичність, нав’язування тоталітарних цінностей, не властивих для нас як для молодої демократичної держави. Ці тенденції можуть мати негативні наслідки. 

— За що хвилювалися найбільше під час 14-годинного допиту-спілкування із працівниками Служби безпеки України?

— Важко було зорієнтуватися, чому я туди потрапив, адже відкритим текстом не повідомляли, що від мене хочуть, хоча погрожували, щоб я подумав про сім’ю, цікавилися, хто дозволив мені займатися цією тематикою і чи не є вона засекреченою. Також йшлося про те, що, може, я переглянув би свою позицію і «краще працював учителем у школі, ніж професійно займався історією». Якщо погодився б на ті умови, які мені пропонували і якнайшвидше цю інформацію не оприлюднив, наступним був би хтось із моїх колег…

— Але якби довелося працювати вчителем…

— Шість років відпрацював на цій посаді. Але прийшла така мить, коли я для себе вирішував, чи викладання в школі є межею, на якій я готовий зупинитися, чи є щось інше, де зміг би реалізувати своє покликання. У мене був такий шанс і я його використав. Праця вчителя особлива важка. Працював у сільській школі, коли не вистачало підручників, тематичних матеріалів і проектів. Нині у сфері освіти постійно відбуваються якісь перетасування, зміни програм, орієнтирів, реформи. Зараз влада грубо втручається в український освітній процес. І це неспроста, тому що освіта формує молоду людину як громадянина України. Для нинішньої влади, яка, на мою думку, перебуває під впливом російської пропаганди, є важливим вкоренити цінності, чужі для українського народу. Це аж ніяк не веде наше суспільство до консолідації.

УЧОРАШНІЙ ДЕНЬ – ТЕЖ ІСТОРІЯ

— Зважаючи на зайнятість, все ж таки, коли чекати Вас на Долинщині?

— Іноді проїжджаючи через місто, дуже шкодую, що не маю часу зупинитися. Обов’язково знову завітаю до редакції газети «Свіча», зустрінуся із краєзнавцями, знайомими та друзями, відвідаю краєзнавчий музей Омеляна та Тетяни Антоновичів.

— Добрий гість, покидаючи оселю, дарує господарям побажання…

— Ніколи не потрібно розчаровуватися й шкодувати за ти, що щось зроблено не так чи недостатньо. По-іншому не вдається все одно, бо це вже минуле. І вчорашній день – також історія. Але вдосконалити, зробити краще завжди можна. Не можна недооцінювати свої сил, нашого минулого та дозволяти топтати нашу національну пам’ять. Бо вона не є чимось абстрактним і аморфним. Це є частка кожного з нас, родини, батьків, свята для кожного українця, тож її потрібно нині захищати.

Маємо завжди орієнтуватися на цінності, властиві українцям: працелюбство, доброзичливість, щиру християнську віру. Ніколи не потрібно розчаровуватися в Україні, і перекладати відповідальність за її долю на когось. У тому, що відбувається в нашій державі, не винуватий ніхто, окрім нас самих. Маємо мати чітку громадянську позицію, непохитно захищати її. І реагувати на ту чи іншу несправедливість як громадянин, а не з огляду на якусь політичну приналежність чи уподобання.

Оксана Ровенчак, Галина Максимів

Довідка: 

Руслан Володимирович ЗАБІЛИЙ. Народився 1 лютого 1975 року у селі Вишкові Долинського району Івано-Франківської області. Закінчив історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. З 2005 року працював молодшим науковим співробітником Інституту українознавства імені Івана Крипєякевича НАН України, згодом – директором Центру досліджень визвольного руху. 2009 року очолив Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові.

Джерело: газета «Свіча» Долинської районної ради Івано-Франківської області, 29 жовтня 2010, №44 (1977)

 

Додано 29.10.2010