Пішла з життя Михайлина Коцюбинська

Літературознавець, активна учасниця руху шістдесятників, племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського. 

Народилася 18 грудня 1931 року у Вінниці, де її батько створював музей М.Коцюбинського. «Я виростала з відчуттям всеприсутності Коцюбинського», – сказала вона згодом в одному інтерв’ю. Тобто в атмосфері української культури, високої духовности, інтеліґентности, яку гідно пронесла через усе життя. З 1935-го родина жила в Чернігові, де батько теж створював музей. Тут бували Павло Тичина, Максим Рильський, учені, аспіранти. Війну разом з експонатами перебули в Башкирії. 

1949 р. вступила на філологічний факультет Київського держуніверситету, який закінчила 1954, відтак навчалася в аспірантурі Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України. Під керівництвом акад. О.І.Білецького захистила дисертацію «Поетика Шевченка і український романтизм» (видана як «Етюди про поета» аж 1990 р.). З 1957 до 1968 – науковий співробітник Інституту. 

Була комсомолкою, а потім і членом партії. XX з’їзд ошелешив – виявилося, що Михайлина надто багато чого не знала з недавньої історії. Своїми духовними наставниками вважала, головно, літератора й відомого перекладача Григорія Кочура – у сфері культурно-естетичній – та письменника Бориса Антоненка-Давидовича – в політичній. Великий вплив на неї мали Євген Сверстюк, Іван Світличний, Юрій Бадзьо та інші шістдесятники, об’єднані в Клубі Творчої Молоді. Дружила з Аллою Горською, Оленою Апанович, Ліною Костенко, Зіновією Геник-Березовською з Праги. Мандрувала по Вкраїні з Григорієм Логвином. В Інституті познайомилася з аспірантом Василем Стусом. Хоча й не жила політичними гаслами і не вважала себе дисиденткою, та брала активну участь у виготовленні та поширенні літератури самвидаву. Зокрема, передруковувала працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». 

Перший прилюдний громадянський вчинок – протест 4 вересня 1965 року під час перегляду фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” проти арештів української інтелігенції, за що була виключена в 1966 році з партії, переведена інший відділ Інституту, її книжку про Т.Шевченка не включили до плану видань, не публікували навіть її статті про творчість Шевченка. 1968 р. звільнена з Інституту як така, що не пройшла конкурс. «Якщо треба вибирати між квитком і ідеалами, я віддам вам квиток, а собі залишу ідеали», – заявила Коцюбинська. Майже рік не мала роботи: ніде не приймали через гучне прізвище. Перебивалась перекладами з польської, англійської, французької. І тільки після запиту знайомої канадської комуністки Марії Скрипник до ЦК КПУ кагебісти через треті вуста переказали Коцюбинській, що її можуть прийняти на роботу у видавництві “Вища школа”, яке тоді створювалося. У цьому видавництві пропрацювала редактором до 1987 року. Фактично майже на два десятиліття вона була вирвана з наукового і творчого життя.

Формально не перебуваючи в жодних правозахисних організаціях, Коцюбинська брала участь у протестах проти арештів української інтелігенції, зокрема, 1968 р. підписала «Лист 139-ти». Писала листи в неволю своїм друзям, на що тоді потрібно було відваги. 

1972-го, під час нових арештів української інтелігенції, впродовж кількох місяців Коцюбинську регулярно викликали на допити в КГБ, зокрема, у справі В.Стуса, якому вона на суді дала високу позитивну характеристику. Написала листа В.Щербицькому, де висловила обурення арештом Надії Світличної, дворічного сина якої забрали від рідних і віддали до дитбудинку. У неї проводили обшуки, вилучали з редакцій готові до друку статті. На допитах трималася рівно й гідно, не даючи себе зламати багатогодинними триманням у кабінетах. Поставивши метою дискредитувати рух шістдесятників, КГБ домагався публічного каяття Михайлини Коцюбинської та Зіновії Франко –онуки класика української літератури Івана Франка, але Коцюбинська цей план зруйнувала. КГБ шантажував її погрозами відібрати дитину (вона удочерила сироту Таню), але не домігся успіху. Написала болісного листа Іванові Дзюбі з приводу його каяття. Це стало причиною нового обшуку, бо лист потрапив до рук слідчого КГБ і досі до адресата не дійшов.

Нова хвиля репресій упала на М.Коцюбинську у зв’язку з арештами в 1977 році членів Української Гельсінкської групи, з якими вона мала дружні стосунки. Її допитували у справах М.Матусевича, М.Мариновича, В.Стуса. 

Ще через одне тяжке випробування довелося пройти Коцюбинській у 1983 році. Вона доглядала овдовілого Б.Антоненка-Давидовича, який запропонував їй узяти шлюб і перебратися до нього. Однак влада під різними приводами або скасовувала, або переносила дату реєстрації шлюбу, а зрештою визнала його недієздатним і віддала під опіку пасербиці. Сам же письменник дуже болісно переживав це і 9 травня 1984 року помер. Увесь цей час Коцюбинській присилали поштою брудні пасквілі, її “проробляли” на зборах трудового колективу, однак колектив мовчки співчував їй. 

Під час «перебудови» М.Коцюбинській запропонували повернутися на роботу в Інститут літератури на посаду старшого наукового співробітника відділу рукописних фондів та текстології. 1990 вийшла друком написана ще в кінці 60-х моноґрафія “Етюди про поетику Шевченка”, опубліковано цілу низку статей про специфіку образного мислення і його еволюцію в українській літературі, літературно-критичних статей. Упорядкувала книжку поезій В.Стуса «Дорога болю» (1990). Очолила творчий колектив, який підготував до друку і завершив у 1999-му видання шеститомного у дев’ятьох книгах наукового зібрання творів Василя Стуса. Цю працю М.Коцюбинська вважала найважливішою в своєму доробку. 

2001 р. вийшла книжка «„Зафіксоване і нетлінне”: Роздуми про епістолярну творчість». (2001). Упорядкувала разом з Валентиною Чорновіл ІV том творів Вячеслава Чорновола „Листи” (2005 р., понад 2 тис. стор.). 2006 р. вийшла її «Книга споминів», 2009 в «Бібліотеці Шевченківського комітету» – «Листи і люди. Роздуми про епістолярну творчість». Авторка сотень публікацій у пресі про шістдесятників, про Т.Шевченка, В.Стефаника, П.Тичину, численних передмов до книжок і рецензій. Часто виступала по радіо й телебаченню, знімалася в кількох документальних фільмах. 

М.Коцюбинська – лауреат премій імені Василя Стуса, імені Олени Теліги, літературної премії імені Олександра Білецького (1993), Фундації Антоновичів (1996). Її двотомник вибраних праць „Мої обрії” відзначений 2005 р. Національною премією ім. Т.Шевченка. Почесний доктор Національного університету «Києво-Могилянська академія». До Дня Незалежності 2006 р. нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Людина рідкісної ерудиції, високого духу й толерантності, Михайлина Коцюбинська належить до найвищих національних моральних авторитетів. 

Упокой, Господи, душу її там, де праведні спочивають. 

Ірина Рапп. Доповнив 08.01.2011 Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.

Коротка бібліографія – на сайті ХПГ.

 

Прощання зі світлої пам’яті Михайлиною Хомівною Коцюбинською 11 січня, у вівторок,

об 11-й годині – в будинку Центральної Ради (Київський міський будинок учителя), вул. Володимирська, 57; 

о 12-й годині у Володимирському соборі, відтак похорон на Байковому цвинтарі.

 

Додано 10.01.2011