Будинок Олени Степанівни передають клону музею «Тюрма на Лонцького»

Автор — Марта Гартен

Ще один випадок маніпулювання Львівської міськради назвою музею «Тюрма на Лонцького» виплив із справи Музею Олени Степанівни, що його Львів не спромігся відкрити за 20 років. Мер доручив передати приміщення муніципальній установі культури, яка діє під керівництвом Тараса Чолія, використовуючи мімікрійну назву.

Створення Музею Олени Степанівни та Січового стрілецтва має довгу передісторію: його ухвалили заснувати ще 1991 року, а, власне, меморіальний музей національної героїні мав постати за розпорядженням № 269 представника Президента України у Львівській області 1992 року.

Однак, так само довго на очах львів’ян буквально розвалювалася пам’ятка історії, яка мала стати музеєм. Йдеться про будинок площею 60 м кв на вулиці Козацькій, 11а, де мешкала славетна хорунжа Українських Січових Стрільців Олена Степанівна 7 останніх років життя.

За увесь час української Незалежності влада не цікавилася долею пам’ятки, а на вимоги громадськості ліквідувати аварійний стан й передати відремонтоване приміщення Львівському історичному музею, міські чиновники відбувалися лише відписками.

Головною перепоною на шляху капітального ремонту приміщення та створення музею Степанівни, як постійно наголошував заступник міського голови з гуманітарних питань Василь Косів, є побутово-житлова проблема п. Любові Лутчин, яка живе у цьому будинку від 1964 року. «Будинок визнано аварійним, це підстава для того, щоб дати іншу квартиру, але пані Лутчин категорично відмовляється переїжджати. Навіть втручання міліції, працівників історичного музею та представників міської ради не примусило жінку виїхати з помешкання», – пояснював Василь Косів.

У квартиру №2 на Козацькій 11а, площею 23 м2, пані Лутчин вселили після смерті Олени Степанівни, решту будинку займав син Степанівни – історик Ярослав Дашкевич із дружиною. «Вселення без моєї згоди, із застосуванням фізичної сили було спланованою операцією радянських служб», – свідчив св. п. Ярослав Дашкевич, якому виконком ЛМР 1991 року надав квартиру на вул. Зеленій, 28, а квартиру № 1 на Козацькій 11а перевів до фонду нежитлових приміщень та передав у постійну безкоштовну оренду Львівському історичному музею з метою створення меморіального музею Олени Степанівни. Але п. Л. Лутчин написала заяву до міськради, аби їй залишили весь будинок. У 2006 році п. Л. Лутчин разом з сином приватизували і свою квартиру, і самобуди на подвір’ї. Бажаючи господарювати в будинку одноосібно й не підтримуючи створення музею п.Л.Лутчин заявляла: «Тут вибірково для Олени Степанівни така повага. Навіщо затрачати стільки грошей на одну особу, яка не має ніяких заслуг?».

Проте, ініціативна група інтелігенції Львова, яка не полишала сподівань на спорудження Музею Січового Стрілецтва у будинку Олени Степанівни, 2007 року зробила огляд будинку. До складу групи увійшли архітектори і будівельники, які своїм актом засвідчили, що стан будинку є справді аварійним. А вже 2009 року, за висновками львівського філіалу інституту «НДІ Проектреконструкція», технічний стан будинку департамент житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради від 28.05.2009 будинок на Козацькій, 11а визнано аварійним офіційно. Неодноразово представники львівської інтелігенції зверталися до міського голови Андрія Садового з проханням особисто контролювати вирішення ситуації із створенням музею.

І мер проконтролював віртуозно!

«Ми можемо вже хоч завтра реалізувати реконструкцію будинку, якщо буде добровільна згода пані Лутчин, оскільки це приміщення належить місту і місто мусить зробити ремонт. А на таку умову, щоб на одній частині жила пані Лутчин, а на території, де колись проживала Олена Степанівна, зробили музей, Львівський історичний музей не погоджується», – хитро вдалося розписатися не за своїх підлеглих Василю Косіву, уникнувши прямої відповіді про замовлення та виконання проектно-кошторисної документації на роботи щодо виведення пам’ятки з аварійного стану (у разі провадження таких робіт п. Л. Лутчин таки б мали відселити). Натомість міський чиновник намагався переконати, що у випадку, коли будинок розвалиться, міська рада надасть житло пані Лутчин, а на тому місці можна буде збудувати музей. «Я готовий ще раз обговорити, як це зробити», – запевняв Василь Косів, який на той час вже здобув відповідну опінію «музейного будівника» на кількох сумнозвісних прикладах «сприяння» Львівському історичному музею (йдеться про Музей техніки в трампарку, Музей визвольної боротьби в стрільниці та знесення корпусу реставраційних майстерень на вул. Руській).

Отож, міська влада свідомо не поспішала рятувати аварійний будинок Степанівни, що має статус пам’ятки історії, а згідно до цього повинен мати не тільки забезпечену охорону, а й належне утримання та догляд. Зрештою їй це було не вперше, коли зважити на трагедію, що спіткала будинок композитора Ярославенка (історія, у якій влада Львов цілковито себе дискредитувала й зганьбила в очах громадськості).

Громадськість завжди обстоювала пам’ятку. Громадські організації»Разом», «Наше право», «Пласт» іще за життя Ярослава Дашкевича організували круглий стіл з представниками Личаківської райадміністрації, юридичного управлінням ЛМР, сподіваючись,що погодили спільні дії в сприянні і лобіюванні питання створення музею Степанівни і Стрілецтва. Однак зневірилися чекати на відповідь виконавчих органів влади про стан помешкання, в якому має бути музей. За словами львів’янина Ярослава Демчука, після непоправної втрати, що її зазнала львівська громада у зв’язку із смертю професора Ярослава Дашкевича, ще більш увиразнилася потреба створення меморіального музею у будинку Дашкевичів.

«Це питання турбує не тільки мене, а й багатьох львів’ян: коли нарешті у Львові постане музей, розмови про який точаться десятиліттями? Ми, мешканці сусідніх будинків, щиро схвалюємо ідею заснування у будинку на вул. Козацькій, 11а меморіального музею, який би популяризував і Січове стрілецтво загалом, легендарну четарку УГА Олену Степанівну і її сина – історика Ярослава Дашкевича. Чимало сусідів середнього покоління ще застали в живих пані професорку й зберегли про неї світлі спогади. Ми вважаємо, що влада повинна зробити реальні й дієві кроки назустріч проголошеного 1991 року музеєві, постанню якого загрожує теперішній аварійний стан будівлі та судовий розгляд приватизаційних зазіхань пані Лутчин, що мешкає поруч колишньої квартири сім’ї Дашкевичів», – наполягав Ярослав Демчук.

А тепер увага! Ось віртуозний фокус мера та його команди фахівців!

Пані Лутчин (син якої має впливи в певному середовищі) подає на ім’я міського голови звернення доплюсувавши до нього висновки вже згаданого Львівського філіалу інституту «НДІпроектреконструкція». Андрій Садовий отримав це звернення і 04.06.10 розпорядився утворити комісію із розгляду заяви п. Лутчин. Висновок міжвідомчої комісії, що його затвердив департамент житлового господарства та інфраструктури 04.10.10, був приголомшливим – будинок №11а на вул Козацькій визнано таким, що виведений з аварійного стану! 

Отак! Реставраційного завдання не розробляли, проектно-кошторисної документації також, нічого не робили, а пам’ятка дивом зцілилася! Ну як же тут знову не зауважити: чуда бувають! Особливо у Львові, де урядує «Чарівник смарагдового міста»!

Однак, варто також зауважити, що такі дивні висновки міжвідомчої комісії зародили сумніви у їхній законності, відтак 01.12.10. до міського голови надійшло звернення від здивованої інтелігенції з проханням пояснити, як таке можливе. Замість мера дружно відповіли директор департаменту житлового господарства та інфраструктури Н. Павлюк, начальник управління житлового господарства Н. Герус/ Ю. Голець та начальник відділу експлуатації житлового фонду Б. Петраш.

Уся ця трійця на пояснення чуда повідомила окрім іншого, що мер доручив управлінню комунальної власності підготувати проект ухвали ЛМР про скасування рішення виконкому від 09.07.92 р №362 «Про передачу ЛІМ нежитлового приміщення №1 буд. №11-А на вул. Козацькій під музей Олени Степанівни» та передачу цих приміщень меморіальному музею жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».

Оскільки у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» про це ані духом не відають, то слід зробити висновок: у листі з міськради йдеться про клон цього музею – муніципальний заклад під керівництвом Тараса Чолія. Інший висновок може бути таким: мер Андрій Садовий послідовно сприяє своєму колишньому помічникові (а по суті собі й своїй «команді фахівців») стягувати під структуру Чолія ділянки й будинки, використовуючи при цьому такий ефективний інструмент, як марка музею «Тюрма на Лонцького».

Якщо громада міста не хоче бути постійно маніпульованою в такий нахабний спосіб, то їй варто вимагати від влади, аби та негайно змінила назву структури Чолія. Цей муніципальний заклад, судячи із активності його керманича, може цілком ефективно розбудовувати музейну справу та втілювати нові захопливі проекти і не прикриваючись дублюванням назви «Тюрми на Лонцького».

Покласти край цій плутанині із назвами й структурами мають депутати ЛМР, ухваливши нарешті перейменування структури Чолія на більш прийнятне для громади. І зробити це вони мусять не зволікаючи, бо інакше на них ляже таке ж тавро «дерибанщииків Львова» як і на оточення Андрія Садового!

А щодо сумнівів про законність висновків комісії ЛМР, яка аварійний пам’ятку одним помахом підпису вивела з аварійності, – то над цим чудом також мусить замислитися Прокуратура. Зрештою, не перевелися у Львові й пам’яткохоронці та пам’яткозахисники. Із цих двох останні точно знають, як напряму скаржитися і до ЮНЕСКО, і до голови Державної служби з питань національної культурної спадщини Андрія Вінграновського. Найефективніше було б – подати позов до суду.

А поки що політичну оцінку таким діям виконавчої влади мають дати депутати. Хоча б, зокрема, депутат ЛМР Володимир Гірняк, який ще в лютому 2010 року подавав запит, про виведення з аварійного стану будинку Степанівни та відселення із нього п. Лутчин. «Будинок оголошено історичною пам’яткою. У ньому часто зустрічали українські діячі національно-визвольної боротьби іншого періоду – дисиденти-«шістдесятники», зокрема, ініціатором таких зустрічей був син Олени Степанівни історик Ярослав Дашкевич. На будинку Олени Степанівни є пам’ятна таблиця роботи скульпторки Теодозії Бриж із бронзовим зображенням героїні», – йшлося у зверненні депутата Гірняка. І тоді Андрій Садовий розпорядився розглянути це питання під час сесії. Ну а те, що мер запланував насправді, з’ясувалося тільки тепер.

Оскільки мер прораховує гру на кілька ходів уперед, то цілком ймовірно, що алгоритм є таким: структурі Чолія передають приміщення, визнавши його неаварійним, коли ж будинок зруйнується, то п. Лутчин сама захоче відселення, а на місці, що вивільнилося, зможуть збудувати «новий музей», як про це свого часу казав Василь Косів. Чуда, знаєте, самі на стаються, їх також хтось готує…

Марта Гартен, 

спеціально для Західної інформаційної корпорації

 

Додано 06.01.2011 о 10:30