Руслан Забілий: "Ми маємо показати історію такою, якою вона є"

Правдива історія народу та національна пам’ять. Ці словосполучення дедалі частіше злітають з вуст українських політиків. Це особливо відчутно напередодні чергових виборів, чи інших заходів, коли державним можновладцям потрібна наша підтримка. Тоді навколо цих категорій та їх бачення розгораються справжні інформаційні війни. Звичайно ж, після виборів пристрасті вщухають і політики знову ховають ці теми в довгу шухляду, аби принагідно знову ними скористатися. Щоправда, останні кілька років деякі державні інституції почали активніше перейматися темами відродження правдивої історії України та вшануванням пам’яті борців за її незалежність. Наприклад, Служба безпеки України постійно відкриває свої архіви, оприлюднюючи інформацію. А кілька місяців тому за її участі у Львові було відкрито меморіал пам’яті жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”. Очолив музей науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху. Руслан Забілий. Сьогодні пан Руслан є моїм співрозмовником. А говорити ми будемо про збереження українцями своєї національної пам’яті. Пане Руслане, вітаю Вас. Два роки тому ми з вами вже зустрічалися і Ви розповідали про роботу Центру досліджень визвольного руху. То ж давайте сьогоднішню розмову розпочнемо з нього. Що змінилося з часу нашої зустрічі і як сьогодні Ви оцінюєте діяльність центру? Для нас важливіше те, як оцінюють нашу діяльність люди, засоби інформації і так далі. Що змінилося за 2 роки з часу нашої останньої зустрічі? Ну, я так думаю, достатньо багато змінилося. Обновився колектив, ми також розвинули цікаві, грандіозні проекти, які ми будемо продовжувати. І будемо працювати над таким проектом як створення меморіального музею “Тюрма на Лонцького.” Директором Меморіалу пам’яті жертв окупаційних режимів Вас призначили нещодавно. Експозиція музею вже існує. А коли розпочалося його створення? Початок цієї роботи було покладено ще в 2007 році. Ми пройшли кілька складних етапів. Було надзвичайно багато думок відносно того, як він має виглядати надалі. Але ця справа із мертвої точки зрушилася остаточно, коли в цьому році було відкрито першу експозицію в цьому музеї і коли було підписано угоди про співпрацю з Центром дослідження визвольного руху, Службою безпеки України, Інститутом національної пам’яті і Львівською обласною Радою. З’явилося багато інших зацікавлених організацій, які працюють поряд з нами. Це наприклад, Товариство пошуку жертв війни “Пам’ять”, яке займається перепохованнями, археологічними розкопками місць, пов’язаних з діяльністю УПА, армій другої та першої Світових воєн і так далі. Долучаються інші організації, які зацікавлені в тому, щоб музей був створений. Є зацікавленість з боку обласної влади, громадських організацій. Якщо ми раніше говорили про те, що музей цей буде в масштабах Західної України, то зараз реально ми можемо говорити про те, що є шанси створити музей загальноукраїнського значення. Я так розумію, що в експозиції музею будуть докази діяльності окупаційних режимів на території України і зокрема в Галичині. Тобто, це щось подібне до музеїв Радянської окупації, створених в країнах Балтії? Десь можна провести паралелі з Прибалтійськими музеями. Є музеї в інших країнах. Але ідея є наступною: створити музей, який би розповідав про страждання українського народу, який пройшов кілька етапів на шляху Незалежності. Це польська окупація, перша радянська окупація, німецька окупація, друга радянська окупація. І наше завдання – розкрити справу через експонування матеріалів, які засвідчують злочин проти населення, злочин проти Особи, Людини і власне розкрити суть злочинної окупаційної системи. Але такий музей вже було створено кілька років тому в Києві. Ваш варіант чимось відмінний від нього? Радянська окупація, як і будь-яка інша, це настільки широке поняття, що потрібно створювати не один музей. Прояви окупаційної діяльності не зводилися виключно до репресій. Ми вважаємо, що це знущання над населенням, вивезення в табори, розстріли і так далі. Це пригноблення культурного життя, це, по суті, вбивство в людині її національної гідності, це злочини проти церкви. Для Східної України цікавою є тема голоду 46-47 років. На сході про це мало хто знає. А є люди, які могли б багато розповісти. Якби такий музей був створений, то він міг би розкрити сутність цього явища і як воно відбилося на долях українців. А Ви що саме хочете показати своїм відвідувачам? Ми зосереджуємося на історії тюрми на Лонцького. Та треба розкривати більше аспектів цих от окупаційних режимів – польського, німецького й радянського. В майбутньому ми будемо працювати, адже тільки почали працювати отак серйозно над музеєм. За аналогією, литовці створювали свій музей сім років. Так що у нас іще все попереду. Пане Руслане, про тюрму на Лонцького, мабуть, добре знають львів’яни. Але більшість наших слухачів про неї не чули. Розкажіть про її історію. Тюрма на Лонцького – це уособлення Зла, яке залишилось у спадщину від німецького й радянського тоталітарного режимів і польського окупаційного режиму. Тюрма на Лонцького є пам’ятником жертв, які загинули внаслідок діяльності окупаційних режимів. Знаємо, що в 19-му році поляки в цьому комплексі, який раніше використовувався як казарми для жандармерії, добудували спеціальну будівлю, спланували її як в’язницю. Завершили її будівництво в 23-ому році, і з того часу вона почала функціонувати, поступово набула такого зловісного характеру. Через цю тюрму в той період проходило багато українців. Не хочу сказати , що там були виключно політичні в’язні. Але їх була більшість. Це люди, які боролися, протистояли тій системі, яка польською владою насаджувалася на території Західної України. Потім, коли перейшла в спадщину до Радянського союзу в 39-му році, знов використовувалася за прямим призначенням. Отже, тюрму для політичних в’язнів створила польська влада. До речі, зараз тривають і політичні, і наукові суперечки стосовно того, чи був польський режим на теренах Галичини окупаційним. Яка Ваша думка? На мою думку, в експозиціях музею треба розкривати і цей аспект. Не говорячи вже про жертв Світової війни, радянської окупації, трагедії, яка сталася в кінці червня 41 року, коли НКВД знищило масу в’язнів за розстрільними списками. Якщо брати всю Західну Україну, то це більше 20-ти тисяч. Думаю, що це не межа того, що тут відбувалось. Тобто польська влада розпочала нищення українських патріотів, а вже у 39-у радянська активно продовжила терор?

Абсолютно було все зрозуміло. Чому прийшли, для чого й хто. Переслідування політичних партій, членів ОУН, в тому числі й поляків – представників держави, яка не існує, – все це було закономірно для Радянського Союзу. І це відбувалося. Розповідаючи про історію цієї тюрми, Ви торкнулися подій майже столітньої давнини. Але давайте повернемось до сучасності. Як держава і суспільство дбають про те, щоб ці події не загубилися у часі? На початку нашої розмови Ви розповідали про співзасновників цього меморіалу. А яка участь кожного з них?

Є 4 партнери, які працюють над створенням музею. Це і СБУ, яка надала приміщення, віддала створення музею в руки громадських організацій, відомих людей, які увійшли в наглядову раду. Це Іван Гель, Юрко Шухевич, Ірина Калинець, Ярослав Шашкевич. Дослідження, розробку і наповнення експозицій, планування наукової роботи і так далі. Інститут національної пам’яті теж включається. І в цій сфері забезпечується фінансами. Також працює і обласна рада. Як директор музею, в чому Ви бачите основне завдання Вашої установи?

В першу чергу, це науково пошукова робота. Для того, щоб порозуміти суть тих процесів, які відбувалися, зрозуміти роль цієї тюрми в житті українців і представників інших національностей, треба провести титанічну роботу, зібрати спогади людей, артефакти, наповнювати експозиції. Завдання основне для нас – це і процес, який мусить тривати безперервно. Музей мусить розвиватися, мусить бути в цих процесах якась динаміка. І основне: музей мусить бути цікавим не тільки для українців, а й для іноземного відвідувача, який би зрозумів трагедію українського народу. Все, що Ви щойно сказали – це чудові ідеї та чудові перспективи. Але все це вимагає певних можливостей. У Вас вони є?

На даний момент у нас є такі можливості, і ми стараємось їх використати. В першу чергу, це ті можливості, які дають право науковцям почувати себе комфортно в тій царині, що створена Службою безпеки. До цього часу, їх ніхто не бачив, не чув. Це ті можливості, які розкриваються завдяки процесу розсекречення документів, процесу зближення СБУ з Інститутом національної пам’яті, з громадськістю. На мою думку, захист національних інтересів лежить не тільки в сфері специфічних функцій СБУ, а й у сфері збереження Національної пам’яті. Якщо так історично склалося, що Служба безпеки має потужні архіви, документи і робить їх доступними для широкого загалу, це означає, що СБУ не є наступником КГБ, а є українською і розуміє цілі і завдання, які стоять перед демократичною державою. Порозуміння зі Службою безпеки України та доступ до архівів – це вже багато. А як ситуація з кадрами і фінансуванням? Без них меморіал навряд чи зможе нормально функціонувати і розвиватися.

Звичайно, це є такий вузол проблем, який важко розв’язати, але це не означає, що неможливо. Є науковці, які працюють у цій сфері. Можливо, їх не достатньо. Та у вишах є історичні факультети, де можна знайти студентів, а для них це перспектива, якщо з’явився якийсь проект, і вони затребувані для цього. Зрозуміло, що є питання кваліфікації спеціалістів. Воно відіграє важливу роль і на основі цього ми відбираємо людей, які хочуть працювати і щось зробити. Щодо фінансових можливостей, то є труднощі, є складнощі, але знову ж, це не ті труднощі, які не можна перебороти. Але знову ж є зацікавлені люди, є бізнесмени, які готові підтримувати цей проект. Також є зацікавленість органів влади в тому, щоб музей був створений, а це передбачає в першу чергу фінансування. Музейна експозиція вже існує. А коли меморіал почне повноцінно приймати відвідувачів?

З відкриттям 28 червня першого етапу експозиції, ми вважаємо, було відкрито музей. Вперше люди прийшли оглянути те, що там вже було створено й зроблено. Приходить дуже багато людей. Поки що, музей працює на громадських засадах тільки в четвер. Та кожного четверга приходить від 100 до 150 людей. Окрім того, є екскурсії за попередньою домовленістю. Якщо є група в інший день, ми тоді також проводимо екскурсію. Приходить багато літніх людей, у яких в тюрмі загинули родичі або звідти були відправлені в концтабори, і також ті, які перебували там під слідством і були засуджені. Це люди, з якими потрібно розмовляти, збирати весь матеріал, тому що він якраз є ґрунтом для створення експозицій, для розширення і так далі. Пане Руслане, на завершення нашої розмови хочу повернутися до Центру досліджень визвольного руху який Ви донедавна очолювали і роботу в якому продовжуєте й сьогодні. Я розумію що найбільша увага зараз приділяється Меморіалу пам’яті жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”. Але чим ще займається колектив центру?

Традиційно займаємося тим, чим займалися й раніше. Це й експонування виставки УПА «Історія нескорених», це і видавнича діяльність. Ми видали цікавий збірник документів спільно із Сумським обласним архівом «ОУН-УПА на Сумщині». Окрім того, ми видали спогади про дружину Федоріва-Дальнича – керівника референтури СБ ОУН, який буде експонуватися на Лонцького, бо він має стосунок до історії цієї тюрми. Також видали спогади про маму Василя Кука. Відповідно готуємо й інші проекти. Це – перевидання повне «Сурми» (офіціозу ОУН міжвоєнного періоду), також збірник документів по українсько-польських стосунках на основі архівних матеріалів СБУ і Центру досліджень визвольного руху. Теж зацікавлені у тому, щоб наша діяльність не обмежувалася тільки Західною Україною. В результаті створено представництва на Сході і Півдні України. Внаслідок цієї роботи з’явився якраз другий том документів «ОУН-УПА на Сумщині». Там є група істориків, які створюють Північно-східне представництво Центру, і представництво центру в Запоріжжі. Я бачив, що на цьогорічному Форумі книговидавців ви теж представляли свої видання.

Це для нас можливість ближче спілкуватися з громадськістю, налагоджувати контакти з книговидавцями, істориками, зацікавленими людьми і тими, хто цікавиться тематикою визвольного руху. І останнє на сьогодні запитання. Я розумію, Ви вірите в те, що і Меморіал пам’яті жертв окупаційних режимів і Центр досліджень визвольного руху зможуть допомогти людям дізнатися про справжню історію України та її борців за державну незалежність. Але як Ви вважаєте, коли це станеться?

Я думаю, що це процес, який залежить також і від нас. Він тривалий. Потрібно переоцінити минуле, щоб зрозуміти його. Це можна зробити завдяки науковцям. Одне з завдань Центру – це популяризація визвольного руху в Україні, донесення до читача правди про визвольний рух. Такої правди, якою вона була. Людина сама має зробити висновки. Людина або вірить, або ні, або сприймає, або ні. І в книзі “Історія нескорених”, яка вийшла в 2007 році (другий наклад з’явився в 2008 році, а це говорить про те, що є потреба й актуальність), ми власне й ставили таке завдання. Показати визвольний рух таким, як він був. Людина має сама зробити висновок про те, чим він був для України. Національна пам’ять це не тільки історія держави та складова її національної безпеки. Це основна передумова майбутнього розвитку України. Надзвичайно приємно усвідомлювати що про неї почали дбати не лише самовіддані патріоти а й деякі державні інституції. Але спостерігаючи за тим як це робить весь український політикум який ця держава утримує і годує. З одного боку стає сумно, а з іншого, з’являються думки, що підгодовують наших політиків і інші держави, тому вони так активно й захищають їх національні інтереси та придуману ними історію України.

Стенограма запису ефіру радіопрограми «Нація».
Розмовляв Андрій Черняк
“Український погляд”